Андрій Юрійович Курков - Улюблена пісня космополіта

шкода, що ви не застали мене. Якщо можна, прийдіть сьогодні ввечері. Адель».

Я зайшов у кімнату, перечитуючи на ходу ці два речення.

Звичайно, це було більше, ніж несподіванка.

Прибравши ширмочку, я присів на ліжко і замислився.

У голові не вкладалося, що сьогоднішній день, такий по-чудернацькому звичайний, мав змінити моє життя.

Я підвівся з ліжка і визирнув у вікно. І побачив Айвена, Вацлава та інших хлопців, котрі діловитою ходою йшли іншим боком вулиці. Тримаючи в руках якісь папери, вони на ходу про щось сперечалися.

Залишивши записку на ліжку, я вибіг з номера. Наздогнав усю компанію, зупинив їх і зажадав, саме зажадав повідомити мені, що відбувається.

— Найцікавіше ти проспав! — ошелешив мене Айвен. — Ще вночі ми взяли телеграф, радіостанцію і все інше.

— Як «взяли»?! — вихопилося в мене.

— Цілком спокійно… — відповів Айвен.

— І без жодної краплі крові! — додав Тіберій.

— А телеграфіст навіть привітав нас із незалежністю і в нашій присутності відстукав на своїй машинці текст декларації, який ми направили в усі основні інформаційні агентства світу…

— Тільки араби нас підвели… — трохи сумно промовив Вацлав. — Забралися всі вночі…

— Чорт з ними! — махнув рукою Айвен.

— Не чорт, а Аллах! — виправив його хтось.

— Пройшли вночі маршем через усе місто! Налякали всіх! Ті, хто спав, подумали, що війська вводять! — сказав опецькуватий хлопець із татуюванням якоря на передпліччі.

— А з рештою — все в порядку! — підсумував Айвен. — Тепер чекаємо, коли нас почнуть визнавати інші держави… Увечері приходь на площу святого Лаврентія — будемо святкувати День Незалежності. Буде, до речі, перше виконання нашого гімну!

— Ну, а зараз ви куди?! — запитав я, зрозумівши, що найважливіше на цю годину вже сталося.

— Вибираємо будівлі для уряду, штабу і т. д., — пояснив Вацлав, — потім будемо вибирати будинки для себе…

— Не бійся, про тебе теж не забудемо! — пообіцяв Айвен бадьорим голосом.

— Ага, — кивнув я сам собі, перетравлюючи новини.

— До вечора! — гукнув мені Вацлав, і вся компанія майбутніх міністрів і просто мешканців вільного міста, відірвавшись від мене, попрямували далі.

Я ще постояв хвилин п’ять, намагаючись упорядкувати дещо хаотичні думки, що виникли в моїй голові після розмови з хлопцями.

Нарешті, почавши звикати, а головне — вже міцно повіривши в усе скоєне, я згадав про ту несподівану записку, що залишилася на ліжку в моєму номері.

— Ну, — подумав я, — якщо стаються дива, то обов’язково багато й відразу!

Записка була для мене мало не офіційним запрошенням, і я, перш ніж піти вгору на авеню Цісаря, повернувся в готель і так довго мився під душем, наче намагався «очистити» себе не тільки зовні, а й зсередини.

Врешті я навіть попрасував свій цивільний одяг — дарунок Айвена — і тільки після цього знову вийшов на вулицю.

Піднявся до вже знайомого особняка (цікаво, а чи не виберуть його хлопці під яку-небудь адміністративну споруду?!) і смикнув ланцюжок дзвоника. Потім почув легкі квапливі кроки.

— Добре, що ви мене застали! — зітхнула, побачивши мене, дівчина на ім’я Адель. — Я ж просила вас прийти ввечері!

Я стояв перед відчиненою хвірткою і почувався цілковитим ідіотом. Адже в записці справді йшлося про вечір, а я зірвався й прибіг сюди, геть про це забувши.

— Проходьте! — дівчина ступила крок у бік, в такий спосіб звільняючи для мене акуратну, посипану золотистим піском стежку, що вела до ґанкових сходів.

Стежка була вузькою, я йшов спереду, а Адель, супроводжуючи мене, нечутно ступала за моїми плечима, та все-таки не слід у слід, бо інколи, повернувши голову, я міг бачити її засмагле округле плечико.

Я намагався йти якомога повільніше, розтягаючи цю відстань у часі. Та як я не намагався, а за хвилину ми вже заходили в особняк, потім підіймалися широкими гвинтовими сходами, і врешті-решт опинилися на тій самій терасі, що височіла над містом і морем.

— Присідайте! — м’яко промовила господиня. — Я через хвильку повернуся!

Я присів за червоний столик, роззирнувся навколо, неначе хотів перевірити, чи на місці ті чотири пальми, потім оглянувся й відшукав очима звивисту стежку, якою я забирався на вершину одного з передгір’їв, на мусульманське кладовище, і, знайшовши цю стежку, зірвався на ноги. Я не знаю, що за сила підкинула мене, але, переборовши тремтіння, що виникло в руках і колінах, я зрозумів, що причиною цьому було те, що я сидів не на своєму місці. Помилитися я не міг: біля червоного стола стояли всього лише три маленьких стільці і тільки сидячи на одному з них можна було відволіктися від міста й моря, тільки один із них дозволяв сидіти спиною до всіх, крім тих, що сиділи за тим столиком. Саме на цьому місті й сидів тоді той чоловік, сидів і писав щось, навіть не здогадуючись, що хтось, хтось зовсім йому невідомий, ладен був спопелити його своїм поглядом. За що? Чому? Ці питання я ставив собі кілька разів і жодного разу не міг відповісти на них розбірливо. І ось зараз, зірвавшись зі стільця і заспокоївшись, присівши на інший, я не міг собі пояснити витоки власної поведінки. Ця ревність була чимось на кшталт глупоти…

— Даруйте, — поквапною ходою Адель увійшла на терасу. — Я ніяк не могла знайти Софію, а вона, виявляється, прибирала в саду. Зараз вона зробить каву…

Дівчина присіла поряд, але теж не на той стілець, з якого я підскочив.

— Мене звати Адель, — сказала вона. — Я знаю, Софія сказала, що ви приходили сюди… Ви бачили мого песика?!

— Так, — я кивнув, дивлячись дівчині в очі. Далі понурив свій погляд на її плечі й руки. На ній було блякло-пурпурове коротке плаття, яке трималося на двох торочках.

— Розкажіть, — попросила вона.

«Невже їй справді хочеться почути про те, де й коли я бачив її песика?!» — подумав я.

— Ви бачили його в місті?! — знову прозвучав її негучний голос.

— Так… Він біг по вулиці і, здається когось шукав. Я сидів у кафе…

— У якому кафе? — перервала мене Адель.

— Я навіть не знаю, чи має це кафе назву… Воно знаходиться на розі вулички, що веде вниз до набережної. У цьому кафе ще скляна стінка, через яку всю вулицю добре видно…

— А-а-а… — видихнула Адель, мабуть, пригадавши це місце.

— І ось він біг цією вуличкою, дуже повільно біг, а потім раптом зупинився біля відчинених дверей кафе і зазирнув усередину.

Я слідкував за виразом обличчя господині, очікуючи, коли ж вона урве мою розповідь і запитає щось суттєвіше чи, може, сама розповість мені щось…

— А хто в цей час був у кафе? —