Ганс Хрістіан Андерсон - Снігова королева

Старенька пригостила Елізу, й дівчина заходилась розпитувати, чи не довелось тій часом бачити прекрасних принців, що їздили верхи цим лісом.

— Ні, принців я не стрічала, — відповіла бабуся. — Але вчора бачила на річці одинадцять лебедів із золотими коронами на головах.

Старенька трохи провела Елізу до пологого пагорба, біля підніжжя якого звивалась річечка. Дерева сплітали над річкою свої довгі віти. Еліза побажала бабусі щасливої дороги й попрямувала уздовж річки, аж дісталася до морського узбережжя.

Перед нею лежала неозора гладінь океану, але на обрії не було видно жодного корабля. Як же їй продовжувати свій шлях? Еліза спинила погляд на гальці, відшліфованій водою. Скло, залізо, каміння — всього там було. Кожен камінчик був однакової форми й гладенький на дотик, приємніший навіть, ніж її власні тендітні руки.

— Вода невтомно зализує рінь, аж каміння стає гладеньке. Буду ж і я невтомною на своєму шляху. Дякую вам за урок, бурхливі хвилі. Моє серце підкаже мені, як знайти братиків.

На покритих піною морських водоростях лежало одинадцять білих лебединих пір’їн. Еліза підняла їх і забрала з собою. На них були краплини води — чи сльози, хто знає?

Дівчина була одна-однісінька на морському узбережжі, але не відчувала цього, бо вічно рухливе море за кілька годин змінювалось більше, ніж найбільш неспокійне озеро за цілий рік.

Якщо з’являлась темна важка хмара, здавалось, ніби море каже:

— Я можу бути чорним і похмурим.

А потім повівав вітер, і хвилі вкривалися білою піною. Коли наставав штиль, а хмари осявало червоне вечірнє сонце, море виглядало, наче пелюстки троянд. Та хоч якою спокійною була в цю мить його прозора поверхня, море й далі продовжувало свій рух. Його хвилі підіймались і опускались, наче груди сплячої дитини.

Коли сонце вже спускалось на захід, Еліза побачила одинадцять білих лебедів із золотими коронами на головах. Довгою білою вервечкою вони летіли до берега. Еліза пішла до пагорба й сховалась поміж кущів. Лебеді приземлились неподалік від неї й заходились лопотіти своїми великими білими крильми. Щойно сонце сховалось у хвилях, лебеді скинули пір’я, й на їх місці постали одинадцять прекрасних принців, Ельзиних братів. Дівчина голосно скрикнула, адже відразу впізнала їх, хоча вони і змінилися, а потім кинулася до них і почала називати на ймення.

Які щасливі були принци знову зустріти свою маленьку сестричку! Вони також упізнали її, хоч вона виросла й стала прегарною дівчиною. Вони сміялись і плакали, й дуже скоро зрозуміли, якою злою була до них мачуха.

— Ми з братами, — сказав найстарший, — літаємо дикими лебедями, поки сонце на небі. Щойно воно сідає, ми набуваємо людської подоби. Тому ми мусимо бути на землі перед заходом сонця. Якби ми літали попід хмарами у той час, коли набуваємо своєї справжньої форми, то впали б у море. Ми живемо не тут, а в далекій країні, що лежить за океаном. Під час перельоту нема жодного острова, де ми могли би зупинитись на ніч. Лише скеля стримить із моря — на ній ми можемо поміститися, тільки притиснувшись один до одного. Якщо море неспокійне, до нас долітають бризки. Але ми вдячні Богові й за цю скелю. Якби не вона, ми ніколи не змогли б дістатись до рідної землі, бо переліт через море триває два найдовших дні в році. Ми можемо відвідати домівку один раз на рік й бути тут одинадцять днів. Під час мандрівки ми пролітаємо понад лісом, щоб ще раз поглянути на палац, де мешкає наш батько й де ми народились, і на церкву, біля якої похована наша матінка. Тут кожне дерево й кожен кущ рідні. Дикі коні мчать рівниною, як і за часів нашого дитинства. Вуглярі співають старовинних пісень, під які ми танцювали дітьми. Це наша батьківщина, яку ми щиро любимо. І тут ми знайшли тебе, наша маленька сестрице. Нам лишилося тільки два дні тут бути, а потім полетимо назад, до прекрасної землі, яка для нас зосталася чужиною. Як же нам забрати тебе з собою? У нас нема ні корабля, ні човна.

— Як би я хотіла зруйнувати ці чари! — сказала сестра.

І вони проговорили цілу ніч, задрімавши лише на кілька годин. Елізу розбудило лопотіння лебединих крил. Її брати знову перетворились на лебедів і тепер літали колами, аж зникли вдалині. Але один із них, наймолодший, лишився. Він поклав голову на коліна сестрі, вона гладила його крила, й так вони провели цілий день. Увечері повернулися брати. Після заходу сонця вони набули своєї справжньої подоби.

— Завтра, — сказав один із них, — ми змушені відлітати. Повернемось аж наступного року. Але ми не можемо тебе тут залишити. Чи маєш ти досить мужності, щоб полетіти з нами? Мої руки досить сильні для того, щоб пронести тебе через ліс. Хіба не вистачить сили всіх наших крил, щоб перенести тебе понад морем?

— Прошу, візьміть мене з собою! — сказала Еліза.

Цілісіньку ніч вони плели колиску з гнучких гілок верби й очерету. Залізла Еліза в неї, й коли зійшло сонце, брати стали лебедями, взяли колиску дзьобами й здійнялись попід хмари, несучи свою милу сестричку, що й досі спала. Сонячні промені падали на її обличчя, тож один із лебедів піднявся уверх, щоб своїми широкими крильми створити затінок. Вони були вже далеко від землі, коли Еліза прокинулась. Вона подумала, що й досі спить, таке незвичайне було відчуття польоту високо понад морем. Біля неї лежав пакунок, повен чудових стиглих ягід, і в’язка солодкого коріння — все те зібрав найменший брат. Вона вдячно всміхнулася йому, бо знала, що він затулив її крильми від сонця. Тепер вони були так високо, що великий корабель під ними здавався білою морською чайкою. Велика хмарина, що пливла позаду них, була мов гора, Еліза бачила на ній власну тінь і тіні одинадцятьох лебедів, що виросли до неймовірних розмірів. Та коли сонце піднялось вище й хмара лишилась позаду, ті відображення щезли.

Отак цілий день вони летіли понад морем. Цього разу лебеді рухалися повільніше, бо вони несли сестру. Видно було, що заноситься на бурю, і Еліза схвильовано позирала на обрій. Маленької скелі посеред океану досі не було видно! Дівчині здалось, ніби лебеді натужно махають крильми. Лишенько! Це через неї вони не можуть летіти швидше! Коли сонце сяде, вони перетворяться на людей, упадуть у море й потонуть. Дівчина заходилась подумки молитися. А скелі й досі не було видно.

Насунули хмари, пориви вітру попереджали про наближення шторму. Крізь хмар’я раз-по-разу проривалися спалахи блискавиць.