Автор невідомий - Народні казки - Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

Будете ви до кінця життя свого мене згадувати! — Та й пішла.

Сіли старі за столом і почали думати, що б їм таке загадати, щоб їхнє життя, таке злиденне та убоге, зробилося враз сите і розкішне? Поки баба сиділа та міркувала, чого б їй забажати в першу чергу, якого чуда, дід, дуже голодний, сказав, приказуючи:

— Перш за все хочу печеної ковбаси величезний шматок!

Аж ось дивиться, з комина спускається кільце ковбаси завбільшки з мотовило… Та такої рум’яної, аж дух приємний пішов по хаті… Баба глянула і позеленіла від злості на таке мізерне, нікчемне дідове бажання. У неї-бо в голові вже склалися інші: щоб вернути собі молодість, здобути багатства, великі скарби!.. А тут дід вихопився з своєю ковбасою, як циган на торг з козою або як дурень зі ступою, і запропастив нанівець одне бажання! Не могла бабина душа цього стерпіти.

— А бодай же тобі, йолопе, тая ковбаса та до носа приросла! — вибухнула вона, запалившись гнівом до дідової необачності.

І що ж? В мить одну та ковбаса з комина та до дідового носа — цап! — і приросла, мов там і вікувала.

Дивляться тоді вони одно на другого. Що за оказія? Що сталося?

Дід, що такий завжди пристойний здавався бабі, неначе і не старий ще, хоч і з сивою бородою, тепер з ковбасою біля носа — то ж чиста мавпа, проява, страхопуд якийсь, що й дивитись гидко, не те що! Сидять обоє і плачуть, що їм тепер робить?

— Ще тільки одне маємо бажання, — каже дід крізь сльози.

— Тільки одне! — каже баба. — Будемо вже тепер загадувати обоє разом.

— А будемо, — каже дід.

— Так, щоб же ота ковбаса та від носа відпала!

Сказала, а та ковбаса хто знає, де й ділась, неначе її язиком злизало! Отут-то вони з тієї досади почали сваритись та докоряти одно одному, хто винен, чого раніш між ними ніколи не траплялось…

Дурному ні в людях, ні дома

Був собі один чоловік, Хома, а в нього жінка — хороша-прехороша, а до тої жінки та ходив полюбовник. Ото раз прийшов він та й став коло сіней Хоминої хати, собака Муха і загавкала на дворі. А Хома лежить на печі без штанів у просі та й каже:

— Держи, держи, Мусю, бо я і в хаті не боюся!

А жінка лежить на подушках та й говорить:

— От, чоловіче, який ти сміливий!

— О жінко, я ще з печі злізу та крикну.

Устав з печі та й кричить:

— Держи, держи, Мусю, бо я і в хаті не боюся!

— О чоловіче, який ти сміливий!

— О жінко, я ще й в сіни вийду та тюкну!

Вийшов у сіни та й гука:

— Держи, держи, Мусю, бо я і в сінях не боюся!

— Оце ж таки, чоловіче, який ти сміливий!

— О жінко, я ще й надвір вийду та крикну.

Вийшов та й тюлюка… Ото тільки що вийшов він надвір, а тут полюбовник шасть у сіни та й сховавсь! А жінка хрьоп дверима та й засунулась!.. Хома і зоставсь надворі, босий, без штанів, в одній сорочці, а мороз хрещенський, такий, що аж тріщить. Що тут казати? Сюди-туди, сяк не влізе в хату. «Дай піду під вікно та покричу жінці, щоб відчинила». Ото приходить та й кричить:

— Жінко, відчини!

А жінка лежить на подушках в обнімочку з полюбовником та й пита:

— Хто там такий?

— Та я ж, Хома твій!

— Цур тобі, пек! Мій Хома дома, ось біля бока лежить.

«Що це за лиха година? — дума собі Хома. Начебто і моя хата, аж, бач, виходе, що не моя; чи це на мене наслано, чи це мене сатана обморочила. Дай піду я та пощитаю хати скраю, чи не знайду своєї». От пішов і щита.

— Оце Грицькова хата, оце Стецькова хата, оце кумина, оце Хомина… Жінко, відчини!

— Хто там такий?

— Та я ж, Хома твій!

— Цур тобі, пек! Мій Хома дома ось, біля бока лежить!

«Що це за лихо? Це мене і прям сатана обморочила… Ану дай знов піду та пощитаю хати скраю». Пішов і оп’ять щита:

— Оце Грицькова хата, оце Стецькова хата, оце кумина, оце Хомина… Жінко, відчини!

— Та хто там такий?

— Та я ж, Хома твій!

— Та цур тобі, пек! Мій Хома дома, ось біля бока лежить!

«Оце лихо! Що тут казати? Дай піду до кума до Петра та попрошу його, хай мене до хати до моєї доведе». От і пішов. Приходить до хати кума Петра та й кричить:

— Кум, здоров був!

— Здоров! А хто ти такий?

— Та я Хома, кум твій.

— А, це ти, Хомо?

— Я, куме.

— Чого ж це ти ніччю ходиш?

— Та чого? Вийшов я із хати та й заблудив, та тепер і не знайду ніяк свого двора, так оце прийшов до тебе, щоб ти запоміг моєму горю: вийди, спасибі тобі, та доведи мене до хати.

Той кум Петро вийшов; дивиться на Хому, аж він зовсім роздягнутий, та ще й без штанів.

— Та це ти, куме, босий?

— Та босий!

— Та ще в одній сорочці?

— В одній сорочці.

— А, лишечко! Та ти ж замерзнеш, поки я тебе доведу.

— Так що ж мені казати?

— А от що: сідай мерщій на мене, я тебе довезу.

— Ну й ну!

Ото сів Хома на кума на Петра, та й поїхали вони. Добрались до Хоминої хати; кум Петро зараз під вікно та й гука:

— Кума, здорова була!

— Здоров був! А що ти таке єсть?

— Я Петро, кум твій!

— А що тобі треба, куме?

— Та що? Візьми свого Хому, а то замерзне.

— Що ти, куме, мій Хома дома, ось біля бока лежить; ось озвись, Хомо.

— А хто там такий? — гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми.

Слуха Петро, так-таки як єсть голос Хоми.

— Що ж це воно таке сидить на мені?

— Та то, куме, сатана! Ось полапай його, якщо волохате, так то небезпременно сатана!

Лапнув кум Петро, аж воно волохате… Як кинеться ж тоді Петро від вікна, як хокне з себе Хому та давай тікать. Біжить та хреститься: «А господи Сусе Христе, це ж мене сатана осідлала…»

Зоставсь оп’ять Хома босий, в одній сорочці на морозі. Стояв, стояв, а далі надумавсь та й пішов спати у хлів. А в хліві лежав бугай, він підібравсь під бугая та й заснув.

Ото чуть стало розвидняться надворі, а