Люсі Мод Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

Ребекка Дью, вочевидь, має сумніви в моєму доброму впливі на Елізабет і вважає, що я заохочую її вигадки. Якось надвечір, коли мене не було, вона сама понесла молоко до стіни й зустріла Елізабет коло хвіртки. Маленька так замріяно вдивлялася у небо, аж не почула зовсім не чарівно легких кроків Ребекки.

— Я НАСЛУХÁЛА, Ребекко, — пояснила вона.

— Ти забагато наслухáєш, — несхвально відказала Ребекка Дью.

Елізабет усміхнулася своєю неземною усмішкою, так, мовби думки її витали десь поміж хмар. Ребекка Дью не вживала цих слів, але я добре знаю, як усміхається Елізабет.

— Ви здивувалися б, Ребекко, якби довідалися, я інколи чую, — мовила Елізабет таким тоном, аж Ребекку Дью мороз по шкірі продер — принаймні так вона запевняє.

Ну, та Елізабет завжди мовби купається в чарах — і що тут удієш?

Твоя,

Енн з-між усіх Енн.

P.S.: Ніколи, ніколи, ніколи не забуду я обличчя Сайруса Тейлора в ту мить, коли дружина звинуватила його в плетінні гачком. Але до нього я тепер завжди буду тепло ставитися через тих кошенят, яких він шукав цілий день. І до Есмі також, бо вона вступилася за батька навіть попри крах, як їй здавалося, усіх своїх надій.

P.P.S.: Сьогодні в мене нове перо. І я кохаю тебе тому, що ти не чванькуватий, як доктор Картер… і тому, що ти не капловухий, як Джонні. І — найголовніша з усіх причин — я кохаю тебе просто тому, що ти Гілберт!»

12

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

30 травня

«Коханий і най-найкоханіший,

весна!

Можливо, там, у Кінгспорті, із головою у вирі іспитів, ти й не знаєш про це. Але я тут відчуваю її прихід із голови до п'ят, як відчуває увесь Саммерсайд. Заквітчані гілки дерев над старими парканами та ряди кульбаб у траві попідтинню цілком змінили навіть найпотворніші вулиці. Навіть порцелянова дама на поличці в моїй кімнаті відчуває весну, і я знаю, що якби тільки прокинулася якось посеред ночі, то вздріла б, як вона танцює pas seul[24] у своїх рожевих туфельках на позолочених підборах.

Усе довкола кричить мені: „Весна!“ — сміхотливі потічки, блакитні тумани над Королем Штормів, клени в гаю, куди я ходжу читати твої листи, квітучі вишні вздовж Примарного провулку, зухвалі гладкі вільшанки, що мостяться на заднім дворі, цілковито зневажаючи присутність Димка, дикий винограду який розвішав своє зелене пагіння над хвірткою, до котрої маленька Елізабет приходить по молоко, ялини довкруж старого цвинтаря, що їхні гілки уже вбралися в нові смарагдові китички, навіть сам старий цвинтар, де найрізноманітніші квіти попід могилами розгорнули пуп’янки й листки, мовби промовляючи: „Навіть тут життя перемагає смерть!“ Позавчора я знов залюбки прогулялася цвинтарем надвечір. (Ребекка Дью, напевне, вважає ці мої смаки геть нездоровими. „Хтозна, чого вас так і тягне до того небезпечного місця“, — каже вона). Я блукала там у духмяних зеленавих сутінках і міркувала, чи справді жінка Натана Прінгла хотіла його отруїти. Її могила, поросла свіжою травичкою й лілейками, мала такий невинний вигляд, аж я подумала, що ту сердешну, мабуть, обмовили.

Іще місяць — і я їду додому на канікули! Думаю лише про сад у Зелених Дахах, що стоїть тепер, мовби ввесь усипаний снігом… старий міст понад Озером Осяйних Вод… гуркіт моря… літні дні на Стежині Закоханих… і про ТЕБЕ!

Сьогодні, Гілберте, у мене саме таке перо, як потрібно, тому…

(Дві сторінки пропущено).

Нині я знову ходила до пані Гібсон та її доньки. Марілла просила мене відвідувати їх час від часу, бо сама вона була знайома з ними, ще відколи Гібсони жили у Вайт Сендз. Я зайшла до них кілька разів, і відтоді роблю це щотижня, бо мої візити, здається, дуже тішать Поліну, а мені так її шкода. Вона справжня рабиня власної матері — жахливої, свавільної жінки.

Пані Гібсон вісімдесят років, і свої дні вона проводить у візку. До Саммерсайда вони переїхали п’ятнадцять років тому. Поліні сорок п’ять, вона наймолодша з-між своїх братів і сестер. Усі вони мають власні родини й нізащо не хочуть жити в однім домі з пані Гібсон. Поліна веде господарство й виконує всі материні примхи. Вона худенька бліда кароока жінка із золотаво-брунатним волоссям, досі лискучим і гарним. Вони доволі заможні; Поліна могла б дуже легко й приємно жити, якби не пані Гібсон. Вона так любить церковну роботу й була б щаслива допомагати Спільноті милосердя й Товариству підтримки місіонерських служінь, влаштовувати благодійні вечері та прийняття — тим паче, у неї ростуть найгарніші традесканції в місті. Проте їй зрідка вдається вийти з дому навіть на звичайну недільну службу. Я не бачу жодного рятунку для неї, бо стара пані Гібсон, вочевидь, заповзялася прожити до ста років. Ноги в неї кволі, та язик нітрохи не ушкоджений. Мене завжди охоплює безсилий гнів, коли я сиджу в них удома й слухаю, як вона шпигає Поліну своїми ядучими шпильками. Поліна сказала мені, що її мати „надзвичайно високої думки“ про мене, тому в моїй присутності поводиться з донькою значно ласкавіше. Якщо це правда, мені й думати лячно, яка вона, коли мене немає поруч.

Поліна не сміє НІЧОГО зробити без дозволу матері. Не може сама купити собі одягу — навіть панчіх. Усе потребує схвалення пані Гібсон і мусить носитися, аж доки буде двічі перелицьоване. Ось уже чотири роки Поліна носить той самий єдиний капелюх.

Пані Гібсон не зносить ані найменшого галасу в домі, ані подуву свіжого вітерцю. Кажуть, вона ніколи в житті не всміхалася — мені самій не доводилося ще заскочити її на цім, і, дивлячись на неї, я часто міркую, що сталося б із її обличчям, якби вона таки всміхнулася. Поліна не має навіть власної спальні й мусить спати в одній кімнаті з матір’ю, ледь не щогодини встаючи, щоб розтерти їй спину чи подати ліки, чи принести грілку з гарячою водою — ГАРЯЧОЮ, а не ледве теплою! — чи збити подушки, чи з'ясувати, що то за дивні звуки чути на заднім подвір’ї. Пані Гібсон спить удень, а вночі вигадує нові завдання для доньки.

Та все це нітрохи не озлобило Поліну. Вона добра, терпляча й безкорислива, і я тішуся, що в неї є улюблений пес. Завести цього пса — це єдине, що вона могла зробити за власним бажанням… та й це хіба тому, що тоді в місті когось пограбували, і пані Гібсон сподівалася,