Еріх Марія Ремарк - Життя у позику
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А що таке свобода?
Клерфе усміхнувся.
— Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода — це не безвідповідальність і не життя без мети. Легше зрозуміти, якою вона не буває, аніж якою вона є.
— Коли повернешся?
— За кілька днів.
— Ти маєш коханку в Римі?
— Авжеж.
— Так я й думала. Було б дивно, якби ти жив сам. Я також не жила сама, коли ти з’явився.
— А тепер?
— Тепер я тут надто п’яна сама собою, щоб могла над цим замислюватись.
Наступного дня Ліліан поїхала до Баленсіаґи. Крім спортового одягу, у неї було небагато вбрань. Деякі пошиті були ще за воєнною модою, інші зосталися після матері, перероблені дешевою кравчинею.
Після параду манекенниць, що рухалися на худорлявих ногах, наче стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців, Ліліан вибрала п’ять моделей. Однак виявилося, що забрати їх одразу не вдасться, а щойно за три-чотири тижні.
— На жаль, ми потребуємо їх щодня, — сказала продавчиня. — Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів.
Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом з ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.
— Чудовий вибір, мадемуазель, — сказала продавчиня. — Сукні вам пасують так, мовби були для вас запроектовані. Більшість жінок купують те, що їм подобається. Ви ж купуєте щось, в чому вам гарно. Чи не так?
Ліліан придивилася до себе. З великого трираменного дзеркала дивилося на неї троє жінок, дві у профіль і одна в анфас, а коли відсунулась трохи набік, побачила у дзеркалі ззаду четверту, яка була обернута спиною і, здавалося, рушала до виходу.
— Шикарно! — сказала продавчиня. — Чому Лусіль не вміє цього так носити?
— Хто така Лусіль?
— Наша найкраща манекенниця. Та, яка презентувала цю сукню.
«Чому вона мала б це саме так носити? — подумала Ліліан. — Вона ще буде носити тисячу інших суконь і буде мати безліч показів моди, а потім вийде заміж і матиме дітей, і постаріє. А я носитиму цей плащ тільки одне літо».
Врешті вони погодилися пошити деякі сукні за два тижні. Але два тижні — то для неї, як два роки.
Ліліан щодня приходила на примірку. Тиша в кабіні якимсь дивним чином зачаровувала її. Біля неї поралася кравчиня, наче жрець на службі в якогось ідола. Ліліан стояла непорушно і бачила перед собою в дзеркалах трьох жінок, які були схожі на неї, а водночас якимсь дуже холодним чином дистанціювалися від неї, з ними на її очах робилося щось, що тільки здалека, здавалося, мало зв’язок з нею, а попри те, її глибоко змінювало.
В процесі цих днів розвинулися взаємини дивно чужої інтимності між нею, а жінками в дзеркалі, які змінювалися разом з кожним новим вбранням. Розмовляла з ними без слів, відображення усміхалися до неї, не усміхаючись. Вони були серйозні і якимсь тихим, сумним чином близькі собі, як сестри, які виховалися окремо і ніколи не підозрювали, що колись побачаться. А тепер відбулося, мовби у сні, оце мовчазне рандеву, сповнене лагідної меланхолії — бо незабаром знову муситимуть розлучитися і не побачаться вже ніколи.
Вона жила в невагомому, сірому і срібному світі. До полудня довго спала, потім йшла до Баленсіаґи, потім мандрувала без мети вулицями, а потім сама вечеряла в готельному ресторані. Вона не прагнула товариства і не дуже відчувала брак Клерфе. Анонімне життя, яке різко напирало на неї з вулиць, кав’ярні і ресторану, було доволі потужне й незвідане, тому вона не відчувала, що її особисте життя чимось обділене. Ліліан дозволила підхопити себе течії, натовп ніс її, але не жахав, вона любила його, бо він був життям, невідомим, безглуздим життям, що марнується на безглузді вчинки, які вигойдувалися на його хвилях, наче буйки на морі у вітряну погоду.
— Ви зробили гарні закупи, — сказала продавчиня в останню примірку. — Ці сукні ніколи не вийдуть з моди. Зможете їх носити роками.
«Роками», — подумала Ліліан з легким трепетом і усміхнулася.
9
Прокинулася вона, мовби під лагідним хмелем. Майже два тижні провела серед суконь, капелюхів і туфель, наче п’яниця в пивниці. Коли доставили перші сукні, вона послала рахунки стрийкові Ґастонові, який передав їй, щоправда, до готелю місячну пенсію, але, крім того, ані гроша. Віднікувався, що оформлення займає багато часу.
Наступного дня з’явився знервований Ґастон. Покрутився трохи готелем, повідомив, що вона безвідповідальна, і несподівано зажадав, щоб переїхала до нього.
— Щоб ти мене мав під контролем?
— Щоб ти заощаджувала гроші. Це злочин — витрачати стільки на сукні. За такі гроші вони мусили б бути з золота!
— Вони і є з золота, тільки ти цього не бачиш.
— Розпродати добрі акції, що приносять відсоток, задля кількох ганчірочок, — лементував Ґастон. — Треба тебе віддати під опіку!
— Спробуй. Кожен суддя у Франції мене зрозуміє, а натомість за тобою почне спостерігати. Якщо ти якнайшвидше не повернеш мені мої гроші, я куплю удвічі більше суконь і надішлю тобі рахунки.
— Удвічі більше ганчірочок? Та ти…
— Ні, стрийку Ґастоне, я не шалена, то ти шалений. Ти, що не дозволяєш собі нічого зайвого, аби кілька спадкоємців, яких ти ненавидиш і ледве знаєш, розтринькало потім твоє майно. Але не говорімо вже про те! Лишися на обід. Тутешній ресторан винятково добрий. Я вдягну для тебе одну з тих ганчірочок.
— Виключене! Розтринькувати гроші ще на…
— Я тебе запрошую. Я маю тут кредит. Під час обіду зможеш мені далі розповідати, як живуть розсудливі люди. Тепер я голодна, як лещетар після шести годин тренування. Ні, дужче! Примірювання дуже сприяє апетитові. Почекай на мене внизу. За п’ять хвилин я буду готова.
За годину Ліліан зійшла вниз. Ґастон, блідий зі злості і довгого чекання, сидів за столиком, на якому стояв якийсь вазонок і лежало кілька журналів мод. Він не замовив собі навіть аперитиву. Ліліан мала велику втіху з того, що він не відразу її упізнав. Зате, коли побачив, як вона спускається тьмяно освітленими сходами, підкрутив вуса, випростався і окинув її поглядом старосвітського завсідника.
— То я, стрийку Ґастоне, — сказала. — Маю надію, ти знаєш, що таке інцест.
Ґастон закашлявся.
— Дурниці, — прохрипів. — Просто я погано бачу. Коли я бачив тебе до цього?
— Чотири роки тому — я була тоді заморена голодом і геть розгублена. Тепер я й далі заморена голодом, але дуже рішуча.
Ґастон витягнув з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику», після закриття браузера.