Павло Андрійович Місько - Грот афаліни

це бачив?! — Янг уявляв усе, що розказував Абдула, і від хвилювання аж язик присихав до піднебіння.

— Бачив! Я такий! Я скрізь устигаю… Давай ще до султанського палацу збігаємо, покажу, як варта змінюється біля воріт. Ой, кишки порвеш зо сміху!

— Ні… Мені нема коли! — раптом спохватився Янг. І так загулявся з цим оркестром, там уже, мабуть, його шукають.

— А де ви зупинилися, в якому готелі? — в голосі Абдули не було ніякої іронії.

— Готелі?! Хіба ми буржуї? Коло пристані наші… І батько.

Янг не хотів розказувати, у який «готель» вони упхнулися: якийсь склад-піддашок без вікон, без дверей. Там навіть сидіти було тісно, а не те, що лежати.

— То я сам побіг. Прощавай! — Абдула ящіркою шмигнув у натовп і зник.

Янг повернув до пристані. Йшов і зітхав: як шкода, що вони не приїхали на Головний раніше, скажімо, відразу, як їх вигнали з Біргусу. Тоді це було б і дешево, і він стільки б усього побачив. Свято коронації почалолося вчора, відзначалася третя річниця царювання султана Муту. Заможніші архіпелагівці з'їхалися на Головний за день, за два до свята. Про це Янгові земляки не могли й мріяти: власники баркасів (широчезних і мілких, з покрівлями-балдахінами, дуже схожими на застелені скатертинами столи) дерли з пасажирів сім шкур. Наживалися, як тільки могли, і власники моторок і вітрильних джонок. Човном було б і дешевше, але в один усі десять біргусівців, яких вибрали везти жертву Вішну, це змогли б поміститися, а розлучатися вони боялись: хоч би не загубитися на Головному!

Не могли поїхати і в перший день свята, бо плата за проїзд зменшилася тільки на третину. Вибралися на другий і пливли півдня — за півціни: бог з нею, з тією коронацією, головне, щоб потрапити на храмове свято. Янг віддав тридцять п'ять доларів — двадцять за батька і п'ятнадцять за себе. На зворотну дорогу зосталося в нього неповних дев'ять доларів — на двох! Але про те, як будуть повертатися назад, ніхто нічого не говорив, нібито воно зробиться само собою.

… Янг обминав багатолюдні групи людей, які дотримувалися земляцького принципу або кастового, через когось переступав, об чиїсь ноги спотикався. Не поменшало людей на пристані, поки він бігав за оркестром: вируюча і гомінка людська маса заповнила не тільки всю набережну, але й дерев'яні причали-пірси, і бетонні, що виступали далеко в море. Біля них стояли великі баркаси, лопочучи вітрилами, великі й малі катери і навіть океанські, схожі на білу гору або багатоповерховий будинок, теплохід-лайнер. Деякі, не хінду, кого не цікавило завтрашнє храмове свято, уже сідали на баркаси й катери, відбували до своїх островів. Люди юрмилися, щось обмірковуючи, або сиділи чи лежали, дрімаючи. Тільки не під кокосами: торохне по голові горіх, може вбити. Деякі щось варили або смажили на маленьких багаттях. Шастали, спритно лавіруючи між людьми, лоточники, пропонували бетельову жуйку, смажені горіхи, пиріжки й цукати, всілякі фрукти, овочі, дерев'яних божків, маски, сандалові палички для обкурювання богів, жертовне молоко. Дим і чад, різні запахи паморочили голову. Особливо сильно пахло чимось кислим і пригорілим.

Насилу Янг пробрався у піддашок до своїх. Десять найстарших чоловіків у їхній групі, в тому числі староста Ганеш, дід Амос і Натачин батько Амат — жінок не було жодної. А чому було б не обрати в цю групу й Амару? Було б хоч до кого Янгові прихилитись.

— Де ти вештаєшся? — накинувся на нього Амос. Дядька Амата не було видно, а Ганеш лежав, прикривши обличчя хустинкою, жалібно стогнав. — Сідай коло батька і не дозволяй йому виколупувати черв'яків з ран. А то зв'яжемо йому руки… Ти ж не хочеш, щоб зв'язали йому руки? — Голос старого став ласкаво-солодкуватий.

Ні, Янг цього не хотів.

«Добренького вдає з себе… А за що ж він, усі вони батька катують? Спробуй витримай оту сверблячку…» — Янг з жахом дивився на батькові страждання, на те, як він з якоюсь насолодою і очманілою несамовитістю роздирає виразки. «Мало їм ран… Бачте, треба, щоб і черви були, щоб більше всіх вражало… Щоб самого Вішну пробрало до печінок, коли дивитиметься на батькові страждання». Янг докоряв собі: не треба було утікати звідси, а сидіти з батьком. А то все кинув напризволяще, захотілося, бачте, послухати музикантів, повеселитися. І це йому веселитися? Йому, який втратив усе в житті?!

«До Раджа треба було податися, йому показати батька. Радж краще потурбувався б про нього…»

— Таточку, не треба! Таточку, потерпи! — хапав батька за руки, не давав роздирати виразки, колупати їх. А той виривався, мугикав, як без'язикий, кусав заструпілі губи, норовив покачатися по землі, почухатися спиною об стійку-стовп чи об стіну. Хоч і ослабнув він, але хіба порівняєш силу дорослого і силу хлопчика? Вириваючись, батько кілька разів сильно вдарив сина — раз у вухо, раз по щоці, — око почало підпливати й запухати. Янг мовчки плакав від кривди на батька, на Амоса, на весь світ…

— Та не рюмсай ти! Отакий великий хлопець, а гірше за малого. Треба, щоб у батька такий вигляд був. Треба! — з'явився звідкись і опустився на коліна біля Янга дядько Амат.

— Такий, та не такий… — незадоволено бурчав Амос. — Уже не покажеш Хангову терплячість і покірність. Навпаки виходить — нетерплячість. І бунт плоті, почуттів! Якби він хоч місяць постив, страждав, а то…

— Що маємо… Наварили каші з маніоки, а хочемо їсти рисову… Значить так, Янге: вартуй, щоб батько нікуди не втік. Завтра усі страждання закінчаться, його полікують. — Амат як стояв на колінах, так і впав на бік і швидко заснув.

«Полікують… Хіба можна вже вилікувати оті страшні виразки? Які круги синюшні навколо кожної — боже, боже… У батька гарячка, увесь трясеться, горить. Може, якесь зараження крові почалося? А хто розум його вилікує? Хто?!» — страдницькі думки душили хлопця.

Несподівано запала тропічна ніч. І майже одразу густо задихали, засопіли, захропли навколо люди. А Янг не спав, він боявся заснути. Прив'язав батькову ногу до своєї якимсь обривком мотузка — хай смикає, аби не заснути ненароком, не випустити батька.

Тільки на пристані та в гавані ще не було спокою. По воді снували різнобарвні вогні, сюди-туди ревли й чмихали, глухнучи, мотори баркасів, чулися якісь притишені гудки й свистки. Десь далеко, може, на тому білосніжному теплоході-красені, задзенькали у дзвін-ринду — відбивали склянки. Але Янг не міг зрозуміти — що це.

2

Янг ладний був поклястися, що не спав. Ну, може, зімкнув трохи повіки, прихилившись