Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

тому мовчав і дивився на Адді. Цього йому вистачило. Вона стояла, спершись стрункою правою ніжкою на уламок рокайлю, відкинула каштанове волосся, в якому заплуталась сонячна доріжка, в очах блиск. Нікого й нічого вона не боялась, вона була причетна до міської влади.

— Слухай, — ледь чутно почав Марте, — як я тебе файно попрошу, скажеш мені, як роблять світло?

— Яке світло? Маєш на увазі електрику? І гадки не маю. То знають спеціалісти. Треба у них спитати.

— А що то є — спеціалісти?

— Таке знає навіть… — вона запнулась, раптовий здогад відбився в її очах і злегка розтулив губи. — Звичайно, вам ті спеціалісти не потрібні. — Великим і вказівним пальцями вона обхопила його біцепси і легенько стиснула. — Як кістка, твої м’язи, — схвально промуркотіла вона. — Марте Гартований!

— Не треба! — спалахнув він і відштовхнув її від себе, потім набурмосився і похитав головою. — Я не хотів. Бігме ні! Але…

Адді тільки засміялась і знову відкинула за плечі волосся. Вона вмостилась на пророкові і зміряла Марте очима, зичливо, зацікавлено, але трошки поглядом тітки Зоні, коли та дивилась на скіпку і міркувала, чи вже можна нею розпалювати.

— Як ви, власне, там поживаєте, в Розенгаймі?

— Ні в якому Розенгаймі, — поправив він. — Там рідко буваємо. Хіба що на пару тижнів. Чоловікам роботи не бракує.

— Полюєте? Ятері ставите?

— Ятері? Не-е. Або лишень на дрібноту. На щупака маєм верші. То найліпше, коли трохи моква, гейби ясно, але мжичить. Тоді… — він урвав, побачивши, що Адді не розуміє жодного слова. Вона не цікавилась минулим, до того ж ніколи не читала, що маорі для поняття «червоний» мали сорок різних слів. — Я там неспеціаліст, — закінчив він.

— Так і має бути, — погодилась дівчина. — Точно так ви й маєте жити, так правильно. Навіщо тобі там електричне світло?

— Річ зовсім не в тім, — хрипко відповів Марте.

— Саме так. А тепер ходімо. Я тобі дещо покажу — будинок складів.

Марте

Насправді його звали Томас, як і його батька, але він і сам про це вже не знав. Мав би ще й друге ім’я — Ульріх — за іменем матері, якби тільки існували записи актів громадянського стану. Його батьки були передайз піпл (щось схоже на «раювальники», мода на позначення гуртів на англійський манір тривала ОПІСЛЯ ще років п’ять). Марте деколи в сні бачив своїх батьків, навіть не підозрюючи, що саме вони, гадав, що сняться ілюстрації з молодіжного видання «Шкіряна панчоха», де він часто любив розглядати малюнки. Ті, кого він у снах мав за дикунів, власне й були передайз піпл, що гасали голяка, коли це дозволяла погода, розфарбовувались і прикрашали себе пір’ям. Вони навіть мали якусь ідеологію, принаймні так стверджували найрозважливіші з них. Чи була якась ідеологія у батьків Марте — ніхто не знає.

Передайз піпл першими вирушили на південь, що згодом вже нікого не дивувало. Вони спорядили автобуси і вирушили автострадою Куфштайн — Бретер, а звідти на Словенію та Істрію. До мети своєї подорожі доїхало їх заледве дві третини, бо багатьох перебили племена в Тиролі та Кернтені, але на півночі про це мало хто знав.

Першим свідомим спогадом Марте був велетенський майдан (це був майдан Людвіга в Розенгаймі, який дитяче сприйняття розширило до вимірів світової арени), щітки трави, що повиганялись з-поміж плит та із стрічних рівчаків, і цілковита самотність. Автобус поїхав без нього, його навіжені батьки чисто забули про хлопчика. Він вчепився в якийсь нікому не потрібний паркувальний годинник, де стрілку заклинило на сьомій хвилині, і плакав.

Таким знайшов його Лойз.

— Зовсім схоже на них, — сказав він, нахиляючись над дитиною. — Як ся називаєш, мале? — Трирічний малюк нічого не розумів, гучний голос згори він сприймав за голос страхопуда, що складався із оброслих волоссям губ, кущуватих брів і міцного запаху. — Ходи, — запропонував страхопуд, обхопив і підняв його. Марте верескнув, одначе, вже сидячи ногами на один бік у сідлі на невисокому коникові перед зеленими з брунатним грудьми і зарослим обличчям, більше не верещав. Від страхопуда віяло затишком, і це відчуття, коли вони трюхикали вулицями передмістя, міцнішало якраз у міру того, як міцнішав запах, що складався з суміші кінського поту, людського поту і легенької домішки гною.

На цьому спогад уривався, натомість додались пізніші. Мама Моніка вовтузиться біля вогнища, Фреді разом з ним майструє ятір, тітка Зоня та її книжки з малюнками, Август, Берті…

— Ти мій Марті, мій хлопчик, га? — сміявся Лойз, і Марте також сміявся, коли новий тато підкидав його вгору, а він, аж дух перехоплювало, падав просто на вигублене бородате обличчя Отця Небесного. — Ми лишаємося тут, Мартику, хіба ні? Нам тут ладно.

Були й прикрі спогади, часто непояснимі. Ось неньо Лойз співає під акордеон: «Там, де Богемський ліс, зоставсь мій отчий дім, давно колись давно…» Він співав усе тихше, міхи зітхали, акорд загасав, нерухомо сидів неньо, втупившись у здичавілу зелень палісаду, а мама Моніка, лютуючи, зойкала в тишу:

— Забирайся в свій свинячий Богемський ліс! Місця маєш там до дідька, і рисі, і олені, і хаща, що хочеш…

А неньо гримнув акордеоном об підлогу і без слова вийшов. А ще тітка Зоня, котра монотонно шептала: «Феліксе… Феліксе… Феліксе…» Чи тривав той шепіт цілу ніч, як воно вкарбувалось у пам’ять, чи тільки якусь годину при світлі свічок, а лиш дитяча фантазія перетворила на такий довгий?

Всі вони добре давали собі раду, дякуючи мільйонам духів у всіх усюдах і завдяки Лойзові, якого всі шанували, та завдяки капеланові Дуллінгерові, що прибився до них через сім років ОПІСЛЯ. Спочатку Дуллінгер виглядав на зовсім звихнутого, але вішак з ним стало цілком можливо спілкуватися. Ще завдяки багатьом дітям, які з духами уже зовсім не зналися, хіба що чули про них від дорослих, і які виростали в новому світі. Марте сів на свого коня, коли йому сповнилось вісім років, у дванадцять він уперше вирушив у високогір’я на сарни, а в вісімнадцять капелан поблагословив його та Ельфріду бути разом. Коли Марте верхи вибрався в Пассау, то у нього з Ельфрідою було четверо дітлахів.

Лойз належно скористався двома пообідніми годинами. Скрізь ткнув свого носа, скрізь показав щербату покірливу усмішку. Приглянувся до турбіни на Ільці, був у фортеці. Пускали не скрізь, «Стороннім вхід заборонено» — трафаретно однаково було написано на багатьох дверях, одначе готовність прислужитись мешканці міста виявляли частіше, ніж бажання відгородитися.

Різник, у якого він тепер сидів і дивився, як той готує