Люк Бессон - Артур і заборонене місто

У резервуарах просвердлено тисячі дірочок, і з них стирчать украдені в Ар-тура соломинки для коктейлю.

Барвисті соломинки, вставлені одна в одну, сходяться воєдино і через спеціальний рукав поєднуються до великої каналізаційної труби.

Задум Упиря зрозумілий: за допомогою соломинок він підвів воду до палацу, а потім скерував її в каналізаційну трубу.

Труба тягнеться аж до столиці мініпутів. Якщо пустити по ній воду під тиском, то вона прорве трубу і затопить усе на своєму шляху.

Потоп для мініпутів означає неминучу смерть, оскільки ніхто з них не вміє плавати.

— Ох, адже це я навчив їх подавати воду трубами! А тепер вони хочуть скористатися одержаними від нас знаннями проти нас, — бідкається Арчибальд, розглядаючи споруду Упиря.

— А я заготував для них соломинки, — додає Артур, теж відчуваючи себе відповідальним за майбутню катастрофу.

Бранці проходять залою. З обох її боків вишикувалися осмати зі зброєю в руках.

В кінці зали стоїть прозора піраміда і світиться ізсередини червонуватим світлом.

Зблизька стає зрозуміло, що споруджена вона із прозорих червоних каменів, складених один на одного.

Трон біля підніжжя піраміди розписаний зловісними символами.

Поглянувши на нього, кожен розуміє, що такий трон не може належати доброму королю.

На ньому сидить Упир, поклавши свої руки-клешні на поручні з вирізьбленими черепами.

Прямий, як палиця, він гордовито поглядає на всіх з висоти свого гігантського зросту. Проте, якби він навіть захотів пригнутися, то навряд чи зумів би це зробити: його скалічене тіло не дозволяє цього.

— Ось і наш скарб! Ти його шукав! — шепоче Арчибальд на вухо Артурові.

Хлопчик чує слова дідуся, але не розуміє — про що він говорить.

Не бажаючи привертати увагу сторожі, дід не вказує онукові пальцем на скарб, даючи йому можливість самому здогадатись, куди треба дивитися.

Озираючись на всі боки, хлопчик зупиняє погляд на піраміді, що випромінює червоне світло.

Раптом у нього в голові щось клацає: так, піраміда складена із безлічі коштовних рубінів. Усі камені старанно підігнані один до одного.

Ось він, той скарб, який повинен їх урятувати!

Від здивування Артур аж рота розкрив.

Ця піраміда — безцінна! І він не може відвести від неї очей…

— Я знайшов його! — нарешті промовляє він з гордістю і захопленням.

— Знайти — це ще не все. Добре було б його й винести звідси. А це вже зовсім інша проблема, — повчає Барахлюш.

Очевидно, юний принц уже освоївся в похмурій залі, і до нього повернувся здоровий глузд.

І він мав рацію. Коштовна піраміда стоїть на величезній вигнутій платформі.

Кожен камінь важить кілька мініпутських тонн. Тож вивезти їх звідси непросто.

Артур починає гарячково думати. Як йому повернути свій справжній зріст? Тоді винести тарілку з коштовностями (а вигнута платформа — це всього-на-всього тарілка, точніше блюдце) було б просто дитячою грою.

Отже, треба запам'ятати місце, де складені рубіни, і повернутися за ними після того, коли його сто тридцять сантиметрів повернуться…

На жаль, світ мініпутів не зіставний зі світом людським, і ознаки малого світу губляться у великому.

Все, що зараз бачить Артур навколо, не має нічого спільного із горішнім життям.

Роздуми хлопчика обриває Темрякос, що штурхонув його в спину.

— Рухайся! Не змушуй повелителя чекати! — уривчастим гавканням наказує він, нагадуючи в цю мить сторожового пса.

— Заспокойся, мій вірний і відданий Темрякосе! — лунає голос Упиря, який вирішив погратися в благодійність. — Вибачте йому. Він мав завдання знищити населення Першого Континенту, але, на жаль, не зумів виконати його. Проте за останній час це не єдина його невдача. Тому він трохи нервується. Однак тепер, сподіваюсь, усе піде як по маслу, бо я беру справу в свої руки.

Зараз Упир схожий на ласунчика, який злизує з торта кремові трояндочки.

— Ну що ж, починаймо свято! — вигукує він, пожвавлюючись, як тарган, що виграв перегони.

У клацає пальцями.

Звучить музика — якщо можна вважати музикою громоподібну какофонію. Ніби хтось грає на скрипці, барабані і пральній дошці водночас. Арчибальд затикає пальцями вуха.

— Якщо вони знову повернуть мене у в'язницю, обіцяю навчити їх сольфеджіо! — кричить він з усіх сил, щоб його почули.

Упир змахує рукою. Поруч із рубіновою пірамідою зі стіни висувається пульт керування з багатьма важелями і великим табло. Перед пультом стоїть сумний кріт.

— Мино? — голосно запитує Барахлюш. — Погляньте, та це ж Мино, син Миро! Ми були впевнені, що він загинув у забороненних землях. А він — живий! — юний принц дуже радий, що бачить товариша своїх дитячих ігор живим і здоровим.

Селенія також рада. Вона часто бавилася разом із хлопчиками, особливо у жмурки.

Мино миттєво проривав підземний хід у будь-якому місці і завжди перемагав.

А ще вони разом любили дивитися на небо і рахувати зорі. Та одного разу Мино потрапив у пастку, розставлену Темрякосом…

Барахлюш підморгує Мино, але кротеня, як і вся його родина, не має гострого зору, тож не може упізнати друзів одразу.

Проте дружнє підморгування юного принца він помітив, а ще вчув носом вишуканий повів принцесиних парфумів.

Сумна кротяча мордочка починає випромінювати радісну усмішку: друзі поряд, вони прийшли йому на допомогу.

Серце Мино схвильовано б'ється, а груди наповнює повітря волі.

— Мино! Ти нарешті прокинувся? Я в^ке більше години намагаюся тебе розбудити! — гнівається Упир: у нього терпіння не більше, аніж у голодної акули.

Мино підстрибує на місці.

— Так, я вас слухаю, повелителю! Я весь у вашому розпорядженні! — відповідає він, нахиляючи голову.

Темрякос звертається до батька.

— Він підсліпуватий, — увесь кротячий рід такий, — пояснює син Упиреві, який пронизує крота своїм жахливим поглядом.

Та Жахливому У не потрібні пояснення.

Темрякос на мить забув про це. Спо-хопившись, він робить крок назад і низько кланяється, засвідчуючи глибоку пошану.

— Упир знає все! Я сам і є знання, і моя пам'ять, на відміну від твоєї, має безмежні можливості й зберігає в собі все! — владно вигукує своєму безголовому синові Жахливий У. — І я не потерплю нічиїх зауважень!

— Пробачте, батьку, — знічено відповідає Темрякос.

— Починай! — гаркає Упир, звертаючись до крота.

Маленький Мино переступає з лапки на лапку, певно, згадуючи, за яке руків'я йому треба взятися, і нарешті натискує найближче.

Невидимий механізм починає діяти, чути скрип і крехтання шестерінок: десь поруч запрацювала складна система із зубчастих коліс, мотузок і блоків.

— Я так зрадів, що він живий! — шепоче Барахлюш.

— Коли працюєш на Упиря, не можна стверджувати, живий ти чи ні: може, твою загибель всього лиш відстрочили, — зауважує Арчибальд. А він знає, про що говорить.

Механізм довго гурчить — і в самому кінці зали