Світлана Талан - Оголений нерв

«Опель» уже відгукнувся запущеним двигуном, тож Настя поспішила до автівки.

— Настю, — мовив Валерій, коли вони рушили, — вислухай мої поради, тільки, будь ласка, мовчки.

— Гаразд.

— Ти можеш мати свою думку — це твоє право, свої погляди та переконання. Але я прошу тебе: не загострюй кути, якщо вони й так гострі. Не потрібно нав’язувати свої переконання іншим — вони теж мають право на свої погляди, на свою думку, можливо, хибні, але свої. Ти ж бачиш, як зростає напруження у людських відносинах, одні кричать: «Почуйте Донбас!», інші волають: «Дослухайтесь Києва!» Не потрібно протиставляти схід та захід. Ну відшумів Майдан, загинули діти, батьки, чоловіки — досить! Незабаром все стихне й час розставить усе по місцях, а своїми доказами ти не зміниш думки ні майданівців, ні антимайданівців, бо кожен уже визначився. Тож чи не краще помовчати, ніж розсваритися з усіма, з ким можна?

— Мене просто бісить…

— Ось я про те й веду мову, — спокійно продовжив чоловік. — Тримай свої емоції та переконання при собі. Я теж не згоден з новим керівництвом країни і Майдан вважаю помилкою…

— Помилкою?! — у Насті спалахнули щоки, блиснули недобрим вогником очі. — Тож поранення сина теж помилка?! Він пролив свою кров за кожного з нас! Не він, а ти повинен був стояти на Майдані! Тобі не набридло жити так, як живемо ми?!

— Нормально ми живемо. Ще невідомо, як при новій владі будемо жити, — не підвищуючи голосу, сказав Валерій. — Ти впевнена, що життя покращиться? Що країні краще буде в Євросоюзі, аніж у союзі з братами-слов’янами? З чим Україна прийде в Європу? З голими сідницями? Потрібні ми там, як п’яте колесо возу!

Настя мовчала. Вона пильно вдивлялася в дорогу, немов хотіла побачити там щось незвичне чи рідкісне, а між її бровами залягла зморшка.

— Чому мовчиш? — звернувся до неї чоловік. — Нема чим крити?

— Мені нема чого сказати батькові, який міг втратити сина, але залишився при своїх інтересах. Я не буду сперечатися з людиною, яка не поділяє переконання свого сина і вважає його пролиту кров марнотратством.

До самого дому вони їхали мовчки. Настя трохи заспокоїлася, коли почала відволікатися думками. Вона згадувала дитинство, свою подружку Люду, з якою були нерозлийвода. Шкода, що зараз вона далеко. Людмила працювала в одній з обласних газет Сумщини, була одружена, але родині Бог не послав діточок, тому всю себе вона віддавала улюбленій роботі та чоловікові, з яким жила у злагоді. «Потрібно не забути їй зателефонувати», — подумала Настя, підіймаючись сходами будинку.

Удома на кухні вона побачила за чаюванням свекруху та її незмінну подругу Семенівну. Настя привіталася. Не дуже радувала присутність сторонньої людини саме зараз, коли хочеться спати і вона стомлена та голодна. Зараз потрібно розігріти поїсти собі та чоловікові — він пішов відганяти машину на стоянку. Настя мовчки налила борщ у миски, поставила у мікрохвильову піч, примостилася на краєчку стола, щоб нарізати хліб.

— Де ви були так довго? — запитала свекруха.

— Потім розповім, не зараз, — відповіла Настя, — я дуже стомлена. А як там Геник?

— Добре, — відповіла Лідія Іванівна, — він нагодований, зараз потихеньку ходить по кімнаті.

— Хочеш, скажу тобі відверто? — звернулася до Насті Семенівна і, не чекаючи згоди, продовжила: — Ви всі винні, що сина не вберегли. І в тому, що сталося з ним, найбільша провина лежить на тобі, Насте, як на матері. Ти повинна була падати на коліна, чіплятися йому за ноги, плакати, молити, але не відпустити на Майдан. Ти йому дозволила поїхати туди, тож тепер підіймай його на ноги. Та доведи йому, що він попав під недобрий вплив бандерівців, хай їм грець! Лише на Донбасі працьовитий народ, який годує всю країну і їх, невдячних, також. Ну помилився хлопець, так нехай хоч зараз за розум візьметься! Геник — добрий, чуйний, ось таких американці й ловлять на гачок. Я читала, що план свій вони вже давно розробили, залишалося лише знайти таких, вибач, дурників, як твій син.

Настя ледь стримувала себе, щоб не дати вибухнути вулкану, який уже клекотів у її душі.

— Я ні про що не шкодую, — сказав Геннадій. Усі повернулися й здивовано подивилися на хлопця, що стояв у дверях. — Я все чув і хочу вам, Семенівно, сказати, що я сам, чуєте, самостійно, без матері прийняв рішення їхати до Києва. Якщо вам цікаво, то мені було нелегко туди дістатися, коли потяги на Київ скасовували, а з тих, що відправляли, знімали юнаків. Але я дістався столиці «перекладними» автівками, мерз на Майдані не за планом американців, а за своїми переконаннями. Ми стояли там, виборюючи свободу не лише собі, а й вам, Семенівно, і бабусі, й моїм батькам, і всім нам. Ви це зрозумієте, але згодом, не зараз, і тоді вам стане соромно за свої слова. А зараз прошу вас вибачитися перед моєю мамою.

— Що-о-о?! — в один голос протягли бабці. — Вибачитися?

— Саме так! Ви її образили, а цього я не дозволяю робити ні вам, ні будь-кому іншому.

— Чому я повинна вибачатися?! — витріщила очі невдоволена жінка.

— Як ти посмів?! — скрикнула бабуся хлопця.

— Усе! Досить! — Настя кинула ніж на стіл. — Я не хочу ваших вибачень, — звернулася вона до Семенівни, — прошу вас лише про одне: дайте мені спокій!

Настя підійшла до сина, взяла його під руку.

— Ходімо в твою кімнату, — сказала майже спокійно, — незабаром прийде лікар.

— А їсти? — крикнула їй навздогін свекруха.

— Перехотілося, — відповіла тихо.

Розділ 11

Уля сиділа віддалік і, як завжди, щось малювала.

— Чому ти раніше не приходила? — запитав її Геннадій. Він лежав у ліжку, намагаючись розгледіти обличчя дівчини, але вона нахилила голову і чуб прикривав його.

— Не хотіла тобі заважати одужувати.

Він намагався здогадатися, чи всерйоз це сказано, чи жартома, але не зміг.

— А я сумував за тобою, — сказав після хвилинної паузи.

— За мною, чи за моїм мовчанням?

Така як завжди: неговірка, тиха, скромна. Уля — як непрочитана книга: загадкова, таємнича, навіть важко здогадатися, про що вона думає.

— Я мала намір поїхати на Майдан, але на роботі сказали, що одразу звільнять, —