Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

видно. Я часто вельми тішився, бачачи те діло своїх рук, і коли почувався в безпеці, то реготав від щирого серця, дивлячись на ту шию.

Хоч із нашого Плем’я ніхто не став би нас визволяти, нехай би навіть Червоноок роздирав нас із Клаповухом на шматки у всіх перед очима, але всі нам співчували. А втім, може, то було й не співчуття, а тільки вияв ненависті до Червоноока. Так чи сяк, а нас завжди сповіщали, коли він був поблизу. Що в лісі, що на водопої, що на луговині перед печерами — всі однаково спішили попередити нас. Отже, в нашій ворожнечі з Червонооком ми мали певну перевагу: за ним стежило багато очей.

Проте одного разу він мало не спопав мене. Сталося те рано-вранці, коли Плем’я ще спало, і цілком несподівано. Він раптом перетяв мені шлях до моєї печери. Не стямившись, я кинувся до подвійної печери, куди Клаповух колись, перед багатьма роками, заманив мене і де Гострозуб зазнав поразки, погнавшися за двома нашими.

Я вихопився з вузького пролазу, що був між цими печерами. Червоноок не поліз слідом за мишо, але ту ж мить кинувся до мене знадвору. Я знову шмигнув у пролаз. Він оббіг кругом і напав на мене знов. Я назад у пролаз.

Так ми крутилися мало не півдня, поки він не подався геть. Потім, коли Червоноок з’являвся на кону і ми були певні, що зможемо дістатися до подвійної печери, ми більше не тікали до нашої, що на кручі. Треба було тільки добре пильнувати, щоб він не перетяв нам відступу.

Тої зими Червоноок своєю брутальністю та повсякчасним боєм загнав на той світ останню свою жінку. Я визначив його як «атавізм», але з цього погляду він був іще гірший. Самці в нижчих тварин не мордують і не вбивають своїх самиць. Мені здається, що Червоноок усупереч своїй жахливій атавістичності був ніби прообразом потомного чоловіка, бо вбивають своїх самиць тільки самці людської породи.

Як і треба було сподіватися, Червоноок, позбувшись однієї жінки, зараз же заходився добувати собі другу. Цей раз він уподобав собі Співучу. То була Маслакова внука, дочка Безволосого, зовсім молоденьке дівча, що смерком завше виспівувало біля своєї печерки. Вона недавно спарувалася з Кривим — лагідним, плохим чолов’яжкою, що ніколи нікого не кривдив і ні з ким не заводився. Перебійник із нього був ніякий. Маленький, худорлявий, він буї! далеко не такий моторний, як ми всі.

Мерзотнішого вчинку Червоноок, здається, ще ніколи не вдіяв. День тихо дотлівав; перше як лізти до печер, Плем’я помалу сходилося на луговині. Несподівано стежкою від водопою примчалася, скільки духу, Співуча. За нею гнався Червоноок. Вона кинулась до чоловіка. Бідолашний недоросток Кривий страшенно перелякався, проте явив себе героєм. Він знав, що то була смерть, але йому й на думку не спало тікати. Він випростався, заджерготів, наїжився й вищирив зуби.

Червоноок заревів з люті. Така образа! Хтось насмілився стати йому поперек дороги! Миттю його рука простяглася й учепилась Кривому в карк. Той уївся в неї зубами, але за якусь хвилину вже борсався й корчився на землі зі скрученими в’язами. Співуча заголосила й забелькотіла. Червоноок схопив її за волосся й поволік до себе, брутально витяг на скелю і ввіпхнув у свою печеру.

Ми закипіли гнівом, шаленим гнівом. Немов показившись, ми кричали, билися в груди, їжилися, скреготіли зубами, юрмлячись під кручею. То промовляв у нас гуртовий інстинкт, потреба об’єднуватися, потяг до спільних учинків. Ми невиразно відчували, що треба діяти гуртом, проте, не мавши способу висловитись, не могли справдити того відчуття. Ми не кинулися на нього всі разом, не знищили його геть, бо нам бракувало слів, цих символічних значків для неясних думок, що виринали нам у голові. Ті символи думок ще мали бути повільно, трудно винайдені.

Ми намагалися хоч у згуках вилити думки, що, мов невиразні тіні, МИГТІЛИ в нашій свідомості. Безволосий ГОЛОСНО зашварготів. Йому треба було виповісти свій гнів і прагнення помститись Червоноокові, і ми добре зрозуміли його. Та як він спробував витлумачити нам оте своє поривання до спільного з нами чину, ми почули тільки незрозуміле белькотіння. Тоді нараз зашварготів Мордань, настовбурчивши брови й б’ючи себе в груди, а потім і всіх нас одного по одному захопила та оргія люті. Залопотів хрипко, прискаючи слиною, навіть старий хляпогубий Маслак. Тоді хтось ухопив ломаку й почав гепати нею по деревині. Те гепання ніби задало ритм нашим вигукам та верещанню, й за хвилину ми несвідомо вже горлали влад. Цим нас ураз заспокоїло: ми й не стямились, як забули свою лють, і почалося ревище.

Ті хорові ревища — чудова ілюстрація непослідовності та несталості нашої породи. Нас зігнала докупи спільна лють і поривання до спільного чину, але скоро почули ми примітивний ритм, як забулися за все. Вдачею ми були громадські, гуртові, і оті хорові ревища чи сміховища тішили нас дуже. В певному розумінні ті хори становили туманний прообраз дикунських рад чи навіть великих національних та міжнародних зібрань і з’їздів нашої доби.

Нам, насельникам Молодого Світу, бракувало мови, і сходячись, ми тільки галасували, але з того галасу поставав ритм. Він крив у собі зародки майбутнього мистецтва, ба сам був мистецтвом, що тільки-но народжувалося.

Але ревища наші не довго трималися ритму. Ми швидко губили його, й тоді починалася пекельна какофонія, поки ми знову не вловлювали ритму або не натрапляли на новий. Часом збіговисько ніби розпадалося на півдесятка різних хорів: кожний додержував якогось свого ритму і щодуху силкувався заглушити інші.

У перервах ми джерготіли, гигикали, вищали, скакали кожен сам собі, сповнений своїх думок, своїх прагнень, аж до повного забуття всіх довкола, — сам справжній осередок усесвіту, на час відрубний від решти таких самих осередків, що вили й скакали навколо нього. Потім знову зроджувався ритм: хтось починав плескати в долоні, або гепати дрючком по дереві, або стрибати ритмічно, або ж завивати: «А-ва! А-ва-ва!», розмірно підносячи голос. Той ритм захоплював одного по одному й решту нас, і незабаром усі знов скакали та співали хором. «Ге-е, ге-е, ге-е-го» була одна з наших улюблених хорових пісень, та ще «ей-вей, ей-вей, ей-вей-вей!».

Так викривляючись, немов навіжені, скачучи, крутячись, перекидаючись, ми танцювали й співали в похмурому присмерку первісного світу самозабутньо, споюючись в одне й доводячи себе до чуттєвого шалу.

Цей раз мистецтво теж угамувало нашу лють на Червоноока. Ми верещали нестямним хором, поки ніч не нагадала про свої жахи, тоді