Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

країна, його почуття, його праця. У такі хвилини він більше, аніж будь-коли, нудьгував за своїм другом Гербертом Вордом і за його заразним ентузіазмом до всіх виявів життя, за його оптимістичною веселістю, якої ніщо й ніхто не могли б загасити.

Потім, коли цю подорож було завершено і він написав свій звіт і покинув Конго, а його двадцять прожитих у Африці років перетворилися на пам’ять, Роджер Кейсмент не раз казав собі, що якби існувало одне слово, яке лежало б у основі всіх тих жахливих подій, що там відбувалися, то цим словом була б «жадібність». Жадібне прагнення заволодіти чорним золотом, яке, на лихо тамтешньої людності, у великих кількостях добувалося в конголезьких джунглях. Це багатство було прокляттям, яке впало на тих нещасних, і якби усе тривало так і далі, то вони зникли б з лиця землі. До цього висновку він прийшов за ті три місяці й десять днів: якщо запаси каучуку не вичерпаються раніше, то вичерпаються і зникнуть конголезці, ставши жертвами системи, яка винищувала їх сотнями й тисячами.

Про ті тижні, коли він увійшов у води озера Мантумба, спогади в нього перемішалися, наче колода перетасованих карт. Якби він не записував у свій зошит детальний перелік дат, місцевостей, свідчень та спрстережень, усе це геть переплуталося б у його пам’яті. Він заплющував очі, й у карколомній круговерті знову й знову виникали перед його внутрішнім зором ті тіла ебенового кольору з червоними шрамами, які, наче гадюки, змережували їм плечі, сідниці та ноги, кукси дітей і старих з обрубаними руками, зі змарнілими обличчями трупного кольору, з яких, здавалося, було висмоктане життя, жир, м’язи й залишилися тільки шкіра й застигла гримаса, яка виражала більше, ніж біль, — приголомшений подив перед тим, що відбувалося з ними. І скрізь повторювалося те саме, у всіх селах і хуторах, куди ноги приносили Роджера Кейсмента з його записниками, олівцями та фотоапаратом.

Усе починалося з простого й зрозумілого. На кожне село накидалися точно визначені зобов’язання: щотижня або кожні два тижні постачати харчові продукти — маніоку, домашню птицю, м’ясо антилоп, диких кабанів, кіз або качок — для годування гарнізону Поліційної сили й тих робітників, які прокладали дороги, ставили телеграфні стовпи й будували пристані та склади. Крім того, кожне село мусило поставити певну кількість каучуку в кошиках, сплетених із ліан самими тубільцями. Покарання за невиконання цих зобов’язань були різними. За постачання меншої кількості, ніж вимагалося, харчових продуктів або каучуку карали канчуками — ніколи не менше двадцятьох ударів, а іноді й п’ятдесят або сто. Багато покараних стікали кров’ю й помирали. Тубільці, які втікали — таких було мало, — приносили в жертву свою родину, бо в цьому випадку їхніх дружин забирали в maisons dotages — дома заручників, — які Поліційна сила мала в кожному зі своїх гарнізонів. Там дружин чоловіків, що втекли, шмагали, піддавали тортурам голоду й спраги, а іноді й такому витонченому знущанню, як примушення їсти власні екскременти або екскременти охоронців.

Навіть розпорядження колоніальної влади — чи то приватними компаніями, чи то чиновниками, які працювали на короля, — не шанувалися. У всіх місцевостях система порушувалася й погіршувалася тими ж таки солдатами та офіцерами, яким було доручено приводити її в дію, бо в кожному селі військові та агенти уряду збільшували квоти з тим, щоб залишати собі частину харчів і кошиків із каучуком, із яких вони мали певний прибуток, продаючи їх.

У всіх селах, у яких побував Роджер, нарікання вождів були однаковими: якщо всі чоловіки збиратимуть каучук, то як вони зможуть виходити на полювання й вирощувати маніоку та добувати інші харчі для годування представників влади, начальників, охоронців і будівельних робітників? Крім того, каучукових дерев ставало все менше, що примушувало збирачів ходити все далі й далі в незнайомі й непривітні місцевості, де на багатьох нападали леопарди, леви й отруйні змії. Було неможливо виконувати всі накинуті на них вимоги, хоч би яких зусиль вони докладали.

1 вересня 1903 року Роджерові Кейсменту виповнилося тридцять дев’ять років. Вони пливли по річці Лопорі. Учора вони залишили позаду село Ici Ісуло, розташоване на пагорбах, які дерлися на гору Бонґанданґа. Той день його народження назавжди закарбувався в його пам’яті, так наче Бог, а може, диявол, хотіли, аби саме цей день показав йому, що людська жорстокість не має меж, що завжди можна винайти нові способи катувати ближнього.

День видався захмарений, насувалася гроза, але дощ так і не пішов, і протягом усього ранку атмосфера була насичена електрикою. Роджер наготувався поснідати, коли натрапив на несподіваний причал, де «Генрі Рідові» допоміг пришвартуватися чернець-траппіст, що належав до місії, яку цей орден тримав у місцевості під назвою Кокільатвіль: отець Юто. Він був високий і худий, як персонаж із картини Ель Греко, з довгою сивою бородою і очима, в яких застиг вираз чи то гніву, чи то жаху, чи переляку, чи всіх трьох почуттів разом.

— Я знаю, що ви робите на цих землях, пане консул, — сказав він, подаючи Роджерові Кейсменту руку, схожу на руку скелета. Він розмовляв французькою мовою, спотикаючись у ній від владної потреби висловити щось украй йому необхідне. — Я прошу вас пройти зі мною до села Валья. Я лише півтори години, як вийшов звідти. Ви повинні побачити це на власні очі.

Він говорив так, ніби його тіпала болотяна пропасниця.

— Гаразд, отче, — погодився Кейсмент. — Але спочатку сідайте, з’їжте чого-небудь, а потім ми вип’ємо з вами кави.

За сніданком падре Юто розповів консулові, що траппісти Кокільатвільської місії попросили, щоб орден дозволив їм порушити строгий режим замкнутості, що його вони дотримувалися в інших місцях, бо вони хотіли допомогти тубільцям, які «дуже потребували їхньої допомоги на цих землях, де Вельзевул, схоже, одержував перемогу над Господом».

У ченця тремтів не тільки голос, а й очі, руки та дух. Він безперервно кліпав очима. На ньому була груба туніка, покрита плямами й волога, а обліплені грязюкою й подряпані ноги були взуті в сандалі, сплетені зі смужок шкіри. Падре Юто прожив близько десятьох років у Конго. Він підіймався на вершину гори Бонґанданґа й зовсім близько бачив леопарда, який замість стрибнути на нього зійшов зі стежки, на якій вони зустрілися, виляючи хвостом. Він навчився розмовляти тубільними мовами і здобув довіру аборигенів, а надто жителів села Валья, цих мучеників.

Вони вирушили в дорогу вузькою стежкою поміж високими й густолистими деревами, яку іноді перетинали вузькі струмочки. У гіллі щебетали невидимі птахи, й іноді зграя папуг зі свистом