Василь Олександрович Сухомлинський - Вогнегривий коник

спотикнувся й забив ногу. Вони зменшили ходу, але каменя вже не було. На обочині дороги сидів сивий дід.

— Дідусю, — питає хлопчик, — ви тут не бачили каменя?

— Я прибрав його з дороги.

— Ви теж спіткнулися й забили ногу?

— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

— Чого ж ви прибрали камінь?

— Бо я людина.

Хлопчик став та й думає.

— Тату, — питає він, — а хіба ви не людина?

Хризантема й Цибулина

Недалеко від хати росла Хризантема. На спаді літа вона зацвіла ніжним рожевим цвітом і милувалася своєю красою, її квіти шепотіли: «Які ми красиві…»

А поруч із Хризантемою росла Цибулина. Ну, звичайнісінька цибуля. На спаді літа Цибулина доспіла, зелене пір’я зів’яло, й від неї відгонило гострим духом. Хризантема зморщила носа й каже:

— Як неприємно від тебе тхне! Дивуюся, навіщо люди таке й сіють. Мабуть, щоб відлякувати бліх.

Цибулина мовчала. Проти Хризантеми вона відчувала себе простачкою.

Та ось із хати вийшла жінка й іде прямо до Хризантеми.

Ця затамувала й дух. Певно, що жінка зараз скаже: «Які гарні квіти в Хризантеми!»

Жінка справді підійшла до Хризантеми і сказала:

— Які гарні квіти!..

Хризантема аж танула од утіхи.

Потім жінка нахилилась, вирвала Цибулину, роздивилася й вигукнула:

— Яка гарна Цибулина!

Хризантема нічого не могла збагнути. Вона собі думала: «Невже й Цибулина може бути гарна?»

Невиховані й виховані

У маленькій сільській школі два класи. На великій перерві діти ідуть до шкільної їдальні.

Куховарка бабуся Марія готує для них молоко. На велику дерев’яну тарілку вона ставить двадцять п’ять склянок молока. Бо в кожному класі — двадцять п’ять учнів.

На стіл бабуся Марія кладе по двадцять п’ять шматочків білого хліба, намазаних маслом.

У їдальні двадцять чотири звичайні склянки, а двадцять п’ята — велика, удвічі більша від звичайної.

Першим заходить у їдальню перший клас. Діти біжать до дерев’яної тарілки. Мерщій до великої склянки тягнеться кілька рук, комусь удається її захопити. Ті, кому не пощастило, заздрять щасливому.

Бабуся Марія дивиться на дітей, хитає головою й тихо каже: «Які невиховані ці діти…»

Потім заходить другий клас. Діти, не поспішаючи, беруть звичайні склянки. Велика залишається на тарілці.

Бабуся Марія каже: «Чому ж великої склянки ніхто не бере?»

Підходить котресь несміливе і, ніяковіючи, бере велику склянку.

Бабуся Марія лагідно усміхається й тихо каже: «Які виховані ці діти…»

Як Павлик списав у Зіни задачу

Павлик був стурбований. Дома він сидів над задачею й не міг розв’язати. Тож до школи Павлик прийшов зарано, щоб у когось її списати. Бо працювати сам не любив.

Ось прийшла Зіна. Вона добре вміла розв’язувати задачі. Павлик й питає:

— На скільки питань задача?

— На троє, — відповідає Зіна. — А хіба ти не розв’язав?

— Не вийшла… Дай списати…

— Ой, Павлику чого ж ти сам не хочеш працювати? — питає Зіна.

Але таки дала йому свій зошит.

Павлик став списувати. Одна дія, друга, ось уже третя, а в третій дії він помітив у Зіни помилку. Там, де треба було написати 23, вона написала 32.

У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не сказав, що в неї помилка.

Учителька зібрала зошити, щоб перевірити. Наступного дня їх і принесла.

— У Павлика «п’ять», — сказала вчителька. — Молодець, Павлику, добре попрацював над задачею. А в тебе, Зіно, — «чотири». Помилку зробила…

Зіна поблідла. Вона глянула на Павлика. Павлик почервонів і похнюпив голову.

Хай я буду Ваша, бабусю

На краю села живе старенька бабуся Марина.

— У неї немає нікого-нікогісінько, — часто говорить матуся маленькій Марійці. Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.

Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір’я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.

Марійка біжить до бабусі, вітається:

— Добрий день, бабусю.

— Добрий день, Марійко, — радісно відповідає бабуся. — Посидь біля мене, дитино.

Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки, — он скільки метеликів там літає. Вабить річка, — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла…

Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.

— Чого ви зітхаєте, бабусю?

— Бо нікому й слова промовити. Одна я, однісінька…

— Хай я буду ваша, бабусю, — тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.

— Добре, дитинко, будеш моя, — усміхається бабуся Марина.

До вечора Марійка бігає в лузі, купається, милується метеликами. А тоді й прибіжить на бабусине подвір’ячко й защебече:

— Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!

Хліб — то праця людська

Узяв онук у хаті шматок хліба, пішов у садок і став ним спілі груші з дерева збивати. Підходить дідусь і питає:

— Що це ти робиш, внучку?

Онук похнюпився й не насмілиться очі підвести. Знає, що робить недобре, але сподівався, ніхто не побачить.

— Візьми в руки той шматок хліба, — звелів дідусь. Підібрав онук шматок хліба.

— Є в тебе чиста хусточка?

Витяг онук із кишені чисту хусточку.

— Загорни хліб у хусточку.

Онук загорнув хліб у хусточку.

— Так і неси цей шматок хліба до хати, поклади його поруч зі своїми книжками. Хай лежить він доти, доки ти виростеш і народяться в тебе діти. Заповідай тоді своїм дітям і внукам, що хліб — це святиня і знущатися над ним гріх.

— Дякую вам за науку, дідусю, — тихо каже онук і несе шматок хліба в хусточці до хати.

Той шматок хліба він зберігав багато літ. Як виросли його два сини й стали розуміти, що таке праця і честь, він сказав їм:

— Це найдорожча цінність — хліб. Його виростив ваш прадід. Бережіть і шануйте хліб, бо то праця людська.

Найкраща лінійка

Микола й Роман сидять за однією партою. У Миколи за письмові роботи завжди п’ятірки, інколи четвірка. А в Романа — самі трійки.

Ось і сьогодні роздала вчителька зошити з тим диктантом, що вчора писали. У Миколи п’ятірка, а в Романа ніякої оцінки, бо забагато помилок. Написала вчителька: «Треба краще працювати».

Засумував Роман.

Після уроку мови пішли діти в майстерню. Там був урок ручної праці. Кожному учневі вчитель дав дощечку й загадав зробити лінійку.

Микола й Роман працювали поруч. У Миколи вийшла лінійка крива, кострубата. А в Романа — рівна, гладенька, гарна.

Учитель сказав:

— У Романа лінійка найкраща. Йому ставлю п’ятірку. А тобі, Миколо, ніякої оцінки не можу поставити. Треба краще працювати.

Засумував Микола.

Закінчився урок. Роман просить учителя: