Колектив авторів - Конституція України. Науково-практичний коментар

поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень», яким встановлено, що особа може виконати зазначену вимогу шляхом подання од ного з таких документів: 1) документа про володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, який видається в Україні керівником навчального закладу, місцевим органом виконавчої влади України або виконавчим органом місцевого самоврядування; 2) копії' атестата чи витягу із залікової відомості диплома — для особи, яка має документ про закінчення навчального закладу з вивченням української мови (підпункт «е» п. 45).

Українська держава взяла на себе зобов’язання забезпечити необхідні умови для розвитку, використання і захисту мов національних меншин. Це означає, що держава бере на себе зобов’язання, по-перше, не перешкоджати вільному розвитку цих мов, їх вільному використанню у спілкуванні та застосуванні у різних сферах життєдіяльності суспільства; по-друге, сприяти їх розвитку та використанню шляхом державної підтримки видання друкованих засобів масової інформації, підручників, навчальних посібників, художньої літератури, набуття освіти мовами меншин та здійснення інших заходів заохочувального характеру; по-третє, захищати мови меншин як духовно-культурну цінність з метою не допустити їх занепаду, штучного звуження сфери використання і втрати.

Відповідно до ст. 53 Конституції України за громадянами, які належать до національних меншин, визнається «право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства». Тотожне положення наводиться і в ст. 6 Закону «Про національні меншини», але подається воно як головна складова більш широкого права на національно-культурну автономію. Це положення означає, що в одних випадках навчання може здійснюватися мовою національної меншини, в інших — мова національної меншини може вивчатися як окрема навчальна дисципліна або як факультативний курс. За умови незначної кількості бажаючих вивчати рідну мову національної меншини її вивчення може бути організовано через національні культурні товариства. Конституційний Суд України в своєму рішенні від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови) зазначив: «У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема ч. 5 ст. 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин».

Згідно з п. 241 Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 964 від 14 червня 2000 р., «у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі мовою навчання є українська мова. Поряд з українською мовою в навчально-виховному процесі в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин».

9 грудня 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 р., за якою держава взяла на себе зобов’язання створити у межах своєї території необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою мову.

15 травня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», відповідно до ст. 2 якого положення зазначеної Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України як «білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська».

Однак рішення будь-якої місцевої ради або її виконкому щодо визнання певної мови регіональною в межах території окремої адміністративно-територіальної одиниці має бути визнане неконституційним і незаконним, тому що, по-перше, як уже зазначалося, порядок застосування мов відповідно до ч. 5 ст. 10 та п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України має визначатися виключно законами України; по-друге, подібним рішенням місцева рада або її виконком фактично намагаються визначати порядок дії вказаного Закону, виокремлюючи, як правило, лише одну з них та вилучаючи при цьому з тринадцяти мов дванадцять, що відповідно до Закону внесені до переліку регіональних мов в Україні. Визнаючи лише одну мову регіональною в межах певної адміністративно- територіальної одиниці та здійснюючи відповідні захисні та забезпечувальні заходи лише щодо неї, місцева рада продукує рішення, що є дискримінаційним стосовно носіїв тих мов, які фактично вилучаються з переліку регіональних мов.

Відповідно до цього Закону визначено заходи, які застосовуються стосовно кожної з вказаних мов. Зокрема, відповідно до пп. (ііі) и. 1 ст. 8 Хартії передбачається забезпечити надання дошкільної освіти (або суттєвої частини такої освіти) відповідними мовами меншин «принаймні до дітей з тих сімей, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою». Відповідно до п «Ь» ст. 14 Хартії держава зобов’язується «в інтересах регіональних мов або мов меншин сприяти транскордонному співробітництву, зокрема між органами регіонального або місцевого самоврядування, на території яких аналогічна мова використовується у такій самій або схожій формі, та розвивати таке співробітництво».

При цьому, як зазначається у п. 5 Закону, «при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії».

Певні можливості для використання мов меншин передбачено в Законі «Про мови в УРСР». Так, наприклад, у роботі державних та інших органів, підприємств, установ, організацій, розташованих у місцях компактного проживання національних меншин за умови, що вони складають більшість у певній адміністративно-територіальній одиниці (місто, район, сільська рада, селищна рада, сільський населений пункт, їх сукупність) можуть використовуватися поряд з українською і їхні національні мови (ч. 2 ст. 3). Згодом, ухвалюючи Декларацію прав національностей України 1 листопада 1991 р., Верховна Рада України дала офіційне тлумачення зазначеної норми:« Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону «Про мови в Українській РСР» таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова нарівні з державною мовою» (ст. 3 Декларації прав національностей України).

У статті 30 Закону «Про мови в УРСР» передбачається, що «результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовою», а виконавці таких робіт «можуть вибирати мову публікацій наукових результатів». Відповідно до ст. 33 мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова, але «можуть також бути мови інших національностей».

З огляду на реальну мовну ситуацію, що склалася, значного поширення в Україні набуло явище українсько-російського білінгвізму та оскільки за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. російську мову визнали рідною 29,6% населення України у нормі, що коментується, виокремлено російську мову. У Законі «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» російська мова віднесена до переліку тих мов, на які поширюється застосування спеціальних пільгових заходів.