Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

— Пробачте, що потурбувала, сеньйоре…

Жодної реакції.

— Я приберу тут, сеньйоре?

— Що? Прибери…

Дзвякнула, падаючи, дужка цебра, застаралась-заскребла по підлозі тверда щітка, засопіла дівчина. Спідниця заважала їй — і ось, безсоромно задерши поділ, вона заткнула її за пояс, скинула туфлі, мокрою підлогою ступають дві сильні маленькі ніжки, оголені майже до стегна…

Санчо затаїв подих. Мокра підлога була як дзеркало, дівчисько спеціально тупцювало по мокрому… Чи вона невинна до ідіотизму, але навряд чи, наскільки Санчо встиг розпізнати Фелісу — навряд чи…

Алонсо припинив свої роздуми. Відірвав очі від портретів, глянув на служницю, шкода лише, Санчо зі своєї схованки не міг розгледіти, ЯК САМЕ глянув…

— Сеньйоре Алонсо, — Феліса наблизилася до самого крісла. — Отут під крісло пробка закотилася від вина, дозвольте, я дістану…

— Що?

— Пробка від вина, — вперто повторила Феліса. — Я дістану. Пробка. Від вина.

— Пробка?

— Від вина! — тепер Феліса незрозуміло чому зраділа. — Ви сидіть-сидіть… Я так дістану…

І, нахилившись, служниця полізла під крісло, і тонка тканина спідничини небезпечно натягнулася на її розкішному задку.

На те і було розраховано.

— Знайшла? — глухо запитав Алонсі, і Санчо знову не міг зрозуміти, з яким виразом він дивиться на круглі Фелисині сідниці.

— Ось, — Феліса вилізла нарешті з-під крісла, і в руках у неї дійсно, здається, була пробка. — Ось… Пробка. Від вина.

— Від вина, — механічно повторив Алонсо.

— Сеньйоре, — Феліса продовжувала стояти перед ним на колінах, — а хочете, я її з’їм?

Алонсо мовчав, і дівчисько, скривившись, спробувало відкусити від пробки шматочок. Відкусила! Жує!

— Перестань, — у голосі Алонсо прозвучав переляк. — Кинь негайно! Ти що!

— Сеньйоре, — сказала Феліса тихо, — вам правда буде шкода, якщо я вмру?

— Що ти мелеш, — роздратовано кинув Алонсо.

— Ні… Сеньйоре! Будь ласка… не дивіться на мене так суворо! Якщо я винна, покарайте мене…

Тепер вона говорила так тихо, що Санчо доводилося напружувати слух, щоб розрізнити слова між зітханнями.

— Сеньйоре… покарайте мене, але не йдіть… ось так. Ви не можете… ось так піти, не залишивши… спадкоємця. Не кинувши насіння в родючий ґрунт… а не на камінь, сеньйоре Алонсо! Так не можна! Так неправильно! Повинен бути новий Дон-Кіхот… Повинне бути ваше продовження у світі! Що ж ви за чоловік, якщо не залишите сина! Це несправедливо… вам не пробачать ваші предки!

Тиша; Санчо бачив тепер тільки широку чоловічу спину, маленьку ручку Феліси, що лежить на коліні сеньйора Алонсо, рожеву щоку з локонами, що звісилися на неї, блискуче і гостре, як у птаха, око…

— Сеньйоре Алонсо, — схлипнула Феліса. — Вірність дамі серця — непорушна Лицарська… Але вірність Дульсинеї! А не сеньйорі Альдонсі! Сеньйоре… я люблю вас так, що заради вас готова хоч килимком під ногами. Ви скажете — «Фелісо, з’їж цю пробку» — я з’їм… і буду посміхатися… Руку в камін, ногу в капкан…

Долонька на чоловічому коліні обережно йорзала туди-сюди, а де була друга Фелісина рука — Санчо не бачив.

Хвилину тривало мовчання. Санчо чекав, і спиною його струменів піт; сеньйори Альдонси не було вдома, і Санчо поняття не мав, яке продовження може мати це миття підлог…

Важка рука опустилася дівчиську на потилицю. Потягнула за вухо; стисла сильніше й смикнула так, що Феліса скрикнула.

Сеньйор Алонсо підвівся і вийшов.

Феліса проводжала його поглядом і слухала затихаючі кроки, а коли спам’яталася й оглянулася — у кріслі вже сидів Санчо, сидів сумний і замислений, як доти хазяїн. Дивився на портрети.

— Ой!

Санчо мовчав. Супився. Важко зітхав.

— Як ви сюди… що це взагалі за нахабність? Я тут мию підлоги… А ви натоптали!

Санчо лагідно глянув на Фелісу. Відвернулася; дівчисько занервувало не на жарт:

— А що такого? Я підлогу мию, ясно?

— Пробка, — загробним голосом сказав Санчо. — Від вина… Бита ти дівка, лисицею підшита, а псом підбита!

Феліса зробилася червоною, як мулета перед мордою бика. Якийсь час йорзала ганчіркою по підлозі; Санчо все сидів, і вона не витримала:

— А вам усе одно ніхто не повірить.

Санчо багатозначно мовчав.

— Нічого ви не бачили. Подумаєш, пробка! То й що?

Санчо мовчав. Феліса драїла підлогу; нарешті відставила щітку:

— Санчо, — голос її звучав тепер вкрадливо, як дзюрчання. — Санчо… А хочете шоколаду? У мене є… Хочете?

— Совість мою купити? — огризнувся Санчо.

Феліса спересердя жбурнула шваброю об підлогу:

— Яку совість! Чого ви хочете від мене! Це не ваш будинок, це чужий будинок… Хазяїн у будинку може робити що завгодно, ясно вам? Що завгодно і з ким завгодно!

— Порадимося із сеньйорою Альдонсою, — покивав Санчо. — Тут тобі й жаба цицьки дасть…

— При чому тут… жаба… при чому тут сеньйора Альдонса! Вона й так усе знає!

— Що — усе? — здивувався Санчо.

Якийсь час вони дивилися один на одного, не відриваючись.

— Вам усе одно ніхто не повірить, — пошепки повторила Феліса.

— Подивимося, — з охотою відгукнувся Санчо.

— Санчо, чого ви від мене хочете?

— Нічого, — Санчо відвернувся.

— Ну будь ласка, Санчо! Скажіть!

Санчо знову подивився їй в очі. Феліса з останніх сил стримувала сльози.

Тоді він визнав за можливе усміхнутися.

Вона піймала його посмішку — і боязко, з надією, усміхнулася у відповідь.

Тоді він насупився і відвернувся; вона почала схлипувати, тоді він подивився на неї знову — і поманив пальцем…

Вона підійшла.

* * *

До від’їзду залишилося п’ять днів.

Жахливо мало. Вічність.

— Я ходила до них, — сказала ввечері Альдонса. — Панчита знову в синцях… Я говорила з матір’ю.

Вона замовчала — надовго.

— І що? — запитав нарешті Алонсо.

— Нічого. Каже — він поки тверезий — роботящий і добрий чоловік, а що пасербицю б’є сп’яну — значить, любить. Виховує.

— А вона? — запитав Алонсо. — Мати?

Альдонса знизала плечима.

— П’ять днів, — глухо сказав Алонсо.

— Вона сказала, якщо ти ще раз до них прийдеш — вона покличе алькада…

— Хоч десяток алькадів.

— Пане мій, — не до ладу втрутився Санчо, — а ви пам’ятаєте, що було з цим Андресом, тим хлопчиком, якого Лицар Печального Образу… ну, за якого заступився? Так його хазяїн ще гірше… зірвав на ньому злість. Як би з цією Панчитою… ну, того ж не вийшло.

Тиша.

— Санчо, — голос Альдонси пролунав напружено, — а ви б самі сходили до цих сусідів… поговорили б… без погроз, але по-сусідськи. Якось… га?

— Так-так, сеньйоро, звичайно, — закивав Санчо. — Я сходжу… може і не знадобиться, списом-то… може, по-доброму вийде. Кажуть же — почервоніти не почервоніє, а подобріти, якщо хоче, то подобріє…

Алонсо скептично хмикнул.

— Я піду, — Альдонса піднялася. — Піду спати… Алонсо, не засиджуйся довго, гаразд?

— Я