Юрій Павлович Винничук - Аптекар

помітивши, як очі присутніх пропікають його палючим жаром, як роти їхні кривляться у лайках і прокльонах, але підвівся, кинув на стіл капшук і вийшов. Услід почув знервований гомін, а потім зойкіт шинкаря: «Ну, не цурис? Ну, не цурис? І я з тим шельмою цокався!»

Каспер вискочив із корчми, а потім гнав коня до Львова так немилосердно, що біля самої брами кінь захрипів і, незграбно перебираючи ногами, звалився на землю. Каспер решту дороги до Ратуші подолав бігцем. На майдані попід пранґером уже височів поміст, а довкола юрмилося повно роззяв. Побачивши ката, юрба пожвавилася і загалайкала, підганяючи його. Каспер піднявся до війта й рвонув люто двері. У війта від несподіванки засіпалося око.

— Якого дідька?! — загримів Каспер. — Якого дідька, я вас питаю, не дасте мені вільної хвилини? Що я — не людина? Засвербіло їм, бачте! Ніби не можна завтра його стратити!

— Е-е, ви той, не кипіть, бо я теж можу скипіти, як треба. Ми того Чугая ловили вже разів п’ять, як не більше, і щоразу він давав дьору. Кажуть, має в долоні таке зілля зашите, котре відчиняє усі замки. Нині рано ймили його в любаски та й не хочемо ризикувати. Ви вже ся не сердьте, файно вам заплатимо. Тобто подвійно.

— То ви б хоч послали якогось кебетнішого! А то ж той дурень на всю корчму «па-ане малодо-обрий»! Бодай йому чорти снилися.

— От за це вибачайте. Ми йому того не поручали, аби галайкав на всю корчму. Можете на ньому зігнати свою злість, коли хочете, але мусите і нас зрозуміти. Хто-хто, а ми спільну мову завше знайдемо. Як-не-як слуги закону, не? І нема над нами судді, крім Бога.

— Чорта, хотіли сказати?

— Цур і пек! Білого дня Того поминаєте. Перехрестіться та й беріться до роботи.

— Що маю з ним зробити? — спитав, тамуючи лють.

— Стяти. Негайно. — Війт одімкнув скриню. — Перевдягайтеся.

— Не хочу. Піду так.

— Що — й клобука не вдягнете?

— Ні.

— Як-то? Кат має завше бути у червонім каптурі, аби його злочинець не зурочив. Такий порядок.

— Від кого маю писка свого ховати? Усі мене й так як облупленого знають. А від уроків я маю свої обереги. Візьму лише шкіряний фартух, щоб кров’ю не затраскатися.

— Гм, як волієте. Фартуха вам вичистили і спереду намастили воском, аби кров так не приставала. То пан Шольц так порадив. Бачив, каже, в Богемії, — війт подав Касперові фартуха й меча.

Катівський Караючий Меч висів у Каспера вдома на стіні, але ще був Меч Відплати, який мав церемоніяльні функції і зберігався в приміщенні суду; його ніс суддя перед собою до місця страти, щоб показати свою владу над життям і смертю злочинця. Такі мечі були прикрашені повчальними сюжетами і глибокодумними написами. Катівський меч, успадкований від попереднього ката, був оздоблений розп’яттям та написом:

«Знайшовши це, втратиш, заки знайдеш.

Купивши це, пограбований будеш, заки купиш.

І помреш, заки постарієш».

В окремих випадках для страти використовували і Меч Відплати, коли це стосувалося значних злочинців, і то був саме такий випадок. Каспер ніколи раніше не тримав цього меча в руках. Меч був завдовжки з лікоть і важчим за Караючий Меч, на ньому з одного боку була зображена шибениця з повішеним, а з другого — стражденна Свята Катерина. Нижче уздовж леза писалося:

«Над грішником сього меча підіймаю,

Під смертним ударом єму обіцяю:

Хоч втратиш життє від меча ти тілесне,

Здобудеш натомість ти Царство Небесне».

Каспер спробував пальцем лезо, воно було гостре. Водночас помітив, що вага меча зміщується залежно від того, куди його спрямувати — донизу чи догори. Здивовано глянув на війта.

— А що — не бачили ще такого? — засміявся той. — Там у мечі є порожнина, заповнена до половини ртуттю. При ударі ртуть зі силою прямує до вістря, а це, я вам скажу, значно підвищує потужність меча.

— Он воно що. І скільки років має цей меч?

— О-о, мабуть, що й добрих двісті. Достеменно не знаю, хоча при бажанні можна підглянути у магістратські книги. Одне скажу з певністю, на ньому ще нема ста страт, бо використовували його не так часто. Отже, ще послужить.

Каспер знав, що після ста страт місто урочисто ховало меча в землі через те, що він випив надто багато крові.

— То що, можу дати знак сторожі, аби виводила його? — запитав війт.

— Допитувати не треба?

— Ні. Ми про нього знаємо все, що нам треба.

Найдужче, чого не любив Каспер, то це піддавати когось тортурам. Страта тривала швидко, а тортури могли затягтися на цілий день, а то й на кілька днів, залежно від того, наскільки міцною і витривалою була жертва до болю, який мав нищити опір і намагання приховати злочин, бо віра в очищувальну силу мук, у їхню беззаперечну дієвість не викликала жодного сумніву. Якщо оскаржений мовчав, то для цього могло бути лише дві причини: або ж тортури були надто слабкими, або тортурований користає з допомоги надприродних сил і, вдавшись до чарів, мук не чує. Каспер єдиний, хто мав певні сумніви щодо тортур, бо ясно усвідомлював, що кожен, для кого біль стає нестерпним, волітиме признатися у Злочині і прискорити свою смерть, аніж намагатися витерпіти тортури. Надто, що рішенець був очевидним. Будь-яке признання для засудженого було кращим виходом, аніж мовчання, бо тоді чекало звинувачення в чаклунстві і смерть через спалення. Отже, на тортурах люди наговорювали на себе бозна-що, хоча на суді від усього відмовлялися. Найбільше мороки було з розбійниками, які часто готували себе до тортур ще на волі, аби бути нечутливими до болю.

Були, щоправда, випадки, коли жертва не витримувала тортур і помирала, так і не визнавши своєї вини. Це вважалося значним прорахунком ката, який мусив бути пильним і уважно стежити за станом тортурованого та відпоювати його вином, якщо той тратив сили. Каспер ще від батька перейняв цей дуже зручний спосіб добування свідчень, бо підхмелена жертва скорше скорялася і починала признаватися в тому, в чому її звинувачували. Щоправда, лавникам така процедура не дуже подобалася і вони давали дозвіл поїти вином тільки для підкріплення сил. Каспер на те не зважав і для підкріплення сил мав червоне вино, а окремо тримав напоготові глечика з білим вином, яким жертву підпоював. Лавники на відстані розрізнити вина від води не могли, а що в тортурованого язик заплітався, то це було звичне явище для кожного, хто терпів великі муки й мав покусані язик і