Юрій Павлович Винничук - Аптекар

жиби міг передвидіти, якії страшні біди мя чекают, якоє лихо кує мені доля. Любив-єм отця свого щиро і вірно, і був-єм готов на все для него. Не знав-єм тоді, жи кладу чорну печать на свому життю, жи ввіряю свою душу на муки, і нігди мені не спокутувати гріхів своїх, і буду тримати перед Господом Богом відвіт на Страшному суді, яко остатний з остатних, яко упосліджений з упосліджених. Не знав-єм, що від того дня стаю юродивим, і що будут мя цуратися яко пранцюватого і плювати в сліди мої, і нігди не вільно мені буде, переступивши поріг святої церкви, сісти біля людей, а назавше я змушений буду чипіти десь у куті, щоб на мене й погляд людський не упав».

Отак-ото вдалося врятувати батька-конокрада, а що однорукий злодій — не злодій, то довелося старому шукати іншого заняття. Гануш пішов до ката у підмайстри, а батьки, зазнавши неслави, забрали його брата і покинули рідні краї. Більше він їх не бачив. І лише за яких два десятиліття, коли довелося Ганушу страчувати відразу кількох дезертирів, котрі плюндрували околиці, в одному з них упізнав свого брата. І брат, теж упізнавши його, заплакав, белькочучи: «Бач, бач, як нам довелося здибатися». «Бачу, — відказав Гануш, — але то твій вибір. Бо ти міг бути на моєму місці».

Далі Гануш описував увесь процес своєї катівської науки, зізнаючись, що мусило проминути добрих чотири роки, заки він призвичаївся до всіх тих моторошних видовищ, які довелося йому спостерігати у катівні чи на помості під пранґером — цим зловісним кам’яним стовпом з витесаними постатями ката і Феміди, що правив за місце, біля якого відбувалися страти. І далося йому те призвичаєння нелегко. Відсічені голови ввижалися ночами, вибалушені закривавлені очі пронизували його крижаним поглядом, безліч голосів дзвеніло в його вухах, і той жахливий настирливий дзвін глушив інші звуки. Він поволі відчував, як втрачає здатність слухати щебіт пташок, навіть найніжніший спів вивільги скидався йому на каркіт ворона, квіти на лугах пахли кров’ю, і навіть вино мало її смак. Після роботи, прийшовши додому, він довго мив руки, тер їх піском, але не встигав сісти за обідній стіл, як відчуття брудних рук знову змушувало його бігти надвір і мити, відмивати кров, яка проступала на долонях. Він гидував цими руками торкатися свого обличчя, руки стали йому чужими, і в той час, як люди зазвичай взагалі не переймаються своїми руками, він увесь час пам’ятав про них, про те, що вони при ньому, що він носить їх при собі і про те, чим вони займалися того чи іншого дня. Він завше старанно спилював нігті, щоб чужа кров не мала куди сховатися, але вона була хитріша за нього. Він голив обличчя і голову, але кров завше знаходила затишне для себе місце, наприклад, вуха чи ніс. Він завше чутливо виявляв її.

Гануша крім усього іншого гнітило те, що, ставши учнем ката, він ураз позбувся всього, чим жили його ровесники, його відцуралися друзі, він із смутком позирав на їхні забави, його, здавалося, навіки покинув сміх, хижа й жорстока тварина поселилася у його душі й підточувала молодість.

Каспер упізнав у цих записках і перші свої відчуття, хоч і не були вони в нього настільки драматичними. Авжеж, сни бували теж страшні, але удень він струшував їх, як дощові краплі, ставився до свого обов’язку, як до звичайної роботи, змусив себе так ставитися. Інакше можна було б і збожеволіти. Різниця між Каспером і Ганушем полягала в тому, що Каспер мав батька ката і змалечку опинився в реаліях, з якими легко змирився. Він не стояв перед вибором, ким бути, він бачив, що кат — це дуже поважна персона, якої всі остерігаються. Касперу хотілося стати таким, як батько, щоб теж гордо проходжати вулицями і ловити на собі стривожені погляди. Каспер уже з самого народження не мав ані друзів, ані будь-яких родичів поза батьком. Матері він не знав, і лише незадовго до своєї загибелі батько розповів йому, ким була його мати — звичайна сільська дівчина, яку спокусив синок львівського патриція, що гостював у їхніх краях. «Так, так, синочку, тече в тобі голуба кров», — сміявся батько. А відтак дівчина завагітніла і, намагаючись приховати свій гріх, викинула щойно народжене немовля у річку. «Однак ти не потонув, — провадив далі батько. — Ти був ціпкий хлопчик. Тебе виловили жебраки, витягли, загорнули у свої лахмани і, сподіваючись на винагороду, чимдуж побігли до магістрату. Знайшовся й очевидець, що бачив, як бідна дівчина викидала тебе в річку. Її схопили і присудили до страти. А дитинча я випрохав і забрав до себе. Найняв годувальницю і виростив тебе».

«І що було з моєю матір’ю?», — запитав Каспер тремтливим голосом, передчуваючи страшну відповідь.

«Її втопили. Ось що з нею сталося, — сказав кат і, помовчавши, додав: — Я її запхав у рантух, зав’язав і скинув У воду».

«А перед тим датував?»

«Це називається піддав тортурам. Так. Авжеж. Таке правило. Суд мав довідатися ім’я призвідця тієї напасті».

«І довідався?»

«Вона сказала, що повідомить ім’я лише одному панові бургомістрові на вухо при умові, що він сам вирішить, чи варто його розголошувати. І так сталося. Вона шепнула йому щось, він побілів, і на тому скінчилося. Ніхто того імені більше не почув».

«А яке було ім’я моєї матері?»

«Гедвіга. Вона була вродлива. Ти маєш багато її рис».

Звідтоді Каспера магнітом тягнуло до Львова, хоч він і не уявляв, яким чином може довідатися, хто був його батьком.

Розділ 8. МАЙСТЕР МАЛОДОБРИЙ

Читаючи записки Гануша Корбача, Каспер мимоволі пройнявся жалем до того малого хлопця, обставинами силоміць вирваного зі звичного життя, чужинця серед своїх. Ставши катом, Гануш так само шукав утіх на боці, загулюючи в містечках, де його ще не знали, але львівський кат — фігура солідна, помилуватися його неабиякою майстерністю не раз з’їжджалися роззяви з довколишніх повітів, а тому траплялися випадки, коли його впізнавали і жахалися, що сиділи за одним столом у шинку.

Каспер згадав, як після чергової забави з тією мельничихою у Стрию подався до корчми. І все було добре, він швидко влився до компанії місцевих завсідників, пригостивши їх колійкою пива, але посеред забави раптом влетів захеканий вістовий зі Львова і загукав:

— Пане малодобрий! Вертайтеся хутчій, бо нарешті злапали того розбійника Чугая. Веліли абисьте щодуху гнали назад і стяли його, бо бояться, що знову з в’язниці дремене.

Каспер враз позеленів,