Саллі Грін - Напівзагублений

Я не рухаюся. Не хочу його залишати. Я все одно волію з ним поговорити. Мушу вибачитися. Сьогодні я обдумав, що маю сказати. Тепер лишилося тільки це вимовити.

Я набираю повні груди повітря, а тоді кажу неголосно і щиро:

— Габріелю, вибач, що я на тебе плюнув.

Він дивиться на мене і пирхає:

— Овва! Вибачення.

Гаразд. Це не зовсім те, на що я сподівався. Тож додаю:

— Я був розлючений. Але мені не слід було так вчиняти. І я дуже шкодую.

— Так, тобі не слід було на мене плювати. Не слід було плювати. У. Моє. Обличчя. І, так, я теж тепер розлючений. І твого вибачення, хоч яке воно неочікуване, мені не досить.

— А чого ж тобі ще треба?

— Нічого. Іди собі, — він відвертається від мене і знову поринає в книжку.

Якийсь час ми сидимо мовчки. Я думаю, що він зараз охолоне; він мусить заспокоїтися. Не може бути, щоб він думав так насправді. Він згортає книжку і дивиться на мене.

— Ти ще тут? — каже дуже неприязно.

— Габріелю, я…

— Натане, я справді, справді не хочу тебе навіть бачити. Хочу, щоб ти забрався геть, — і я знаю, що він це каже цілком серйозно.

Я підводжуся та виходжу з шатра, а тоді залишаю табір і прямую далі.

Біжу й не зупиняюся. Можу так бігти годинами, покладаючись на волю власного тіла.

Не вертаюся в табір наступного дня, і ще наступного, і ще. Більшість часу проводжу в своїй звірячій подобі, але інколи й у людській — щоб усе обміркувати.

Мене лякає те, що Габріель уже почав мене жахатися, бо ж він і сам боявся, що таке може статися. І я згадую всі ці історії про Чорних магів і про те, що їхні стосунки з іншими людьми ніколи не тривають довго і завжди закінчуються дуже погано. А тоді я пригадую, як він дивився на мене і який він був розлючений.

Я думаю про свого батька і хочу бути подібним до нього, бути таким могутнім, як він. У багатьох випадках він поводився достойно і був абсолютно чесний. І я знаю, що він мене любив. Однак він бував і жорстоким, суворим, страхітливим. Я пригадую історію, яку Меркурія описала у своєму щоденнику — про те, як Маркус убив чарівника на ім’я Торо. Я ніколи не запитував про це в батька. Не хотів чути його відповідь, бо Меркурія, на мою думку, цілком мала рацію: він замордував Торо просто тому, що той його роздратував, і тому, що він міг це зробити, адже життя Торо було для нього не більш цінним, аніж життя якоїсь там мухи. Я люблю Маркуса, але не хочу бути таким. Не хочу, щоб люди мене жахалися.

Габріель поважав мого батька, але він так само поважає і моє Біле єство — те, що дісталося мені від матері. Я ніколи її не знав, хіба що з розповідей бабусі, Аррана й Дебори — добрих, розсудливих і дбайливих людей. Я знаю, що дуже від них віддалився, але не хочу втратити цієї своєї половини.

Я хочу бути Напівкодовим. Хочу бути Чорним та Білим, узявши від обох цих сутностей найкраще.

А зараз я волію побачити Габріеля, сказати йому, що зі мною не все так кепсько, що я не загубився і знаю, хто я такий. Тому я вертаюся в табір номер три. Не певний, скільки днів мене там не було: чотири чи, може, п’ять. Дорога далека, і, хоч я й біжу швидко, погода починає псуватися, падає сніг і віє крижаний вітер. Так минають ще два дні. Коли я наближаюся до табору, вже досить темно, сіється легенький сніжок, але вітер нарешті вщух.

Я виснажений, брудний і голодний, та понад усе я хочу побачити Габріеля. Цього разу я знаю пароль, називаю його вартовій, а відтак поволі входжу в табір.

Прямую відразу до Габріелевого шатра, та з кожним кроком мене охоплює тривога. Що, як він і тепер не захоче зі мною розмовляти? Що, як він мене зненавидів?

Бачу його намет, але навіть здалеку помічаю, що там немає зеленого світла. Відчуваю, як мені болісно судомить живіт. Зазираю в намет. Там порожньо, немає навіть спального мішка та книжки. Що, як він залишив Альянс без мене? Цікаво, де зараз Несбіт. Він усе має знати. Але вже пізно, падає сніг, довкола нікого немає. Я відчуваю, що мене зараз знудить. Розумію, що цього разу я в цілковитій сраці. Йду до вогнища, що тліє посеред табору, — можливо, десь там є Несбіт… Біля багаття хтось самотньо лежить, сніг присипає його спальний мішок. Габріель? Думаю, це він, і кидаюся до нього, сподіваючись, що не помилився.

Це він. Він спить.

Я сідаю біля його ніг. Мені полегшало на душі, тільки живіт і досі зводить судомою. З неба летять маленькі пухнасті сніжинки. Я підкладаю у вогнище кілька полін, але багаття вже майже згасло. Досі відчуваю, що мене може знудити.

Габріель ворушиться та випростовується. Може, він і не спав. Він обгортає собі плечі спальним мішком, але до мене не підсувається. Я десь за метр від нього.

Дивлюся на вогонь і намагаюся знайти потрібні слова, можливо, мені треба ще раз вибачитися або сказати, який я радий, що він досі тут.

Він каже:

— Тебе не було дуже довго. Ти загубився?

Мені хочеться плакати, бо його голос лишається холодним.

Я відповідаю:

— Я був поранений, а не загублений… Хоча, може, й загублений. Сам не знаю, — повертаюся до нього. — Але я не хочу, щоб це сталося з тобою. Тобто щоб хтось тебе поранив, завдав болю. Тим паче я сам.

— То не бреши мені. І не приховуй від мене нічого.

— Не буду.

— І більше ніколи в житті на мене не плюй.

— Не буду, — і я знаю, що справді не буду. Не зможу. Ніколи. Я не здатен викреслити з нашої пам’яті мій учинок, але я можу змінити свою поведінку на краще та відчайдушно цього прагну.

Він каже:

— Ти знаєш, що я тебе люблю. Досі. Й завжди любитиму.

— То… ти мені вибачив?

— Цього я не казав.

Ми сидимо й дивимося на вогнище, що починає розгорятися. Габріель каже:

— Ти завдав мені й інших ран, Натане.

Я згадую, як погрожував йому ножем, обсипав прокльонами й узагалі поводився з ним препаскудно.

Він каже:

— Коли ми тільки-но познайомилися, ти розповідав мені про себе все. А останнім часом ти