Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

від болю. Чародійка заспокоювала її закляттями й еліксирами, присипляла, тулячи до себе й заколисуючи в обіймах. А потім сама довго не могла заснути, думаючи про те, що Цірі говорила крізь сон і після того, як прийшла до тями. І відчувала страх. Va’esse deirea´dh aep eigean… Щось закінчується…

Так було десять днів і ночей. І нарешті минуло. Закінчилося, зникло без сліду. Цірі заспокоїлася, спала спокійно, без марення, без снів.

Але Трісс пантрувала безустанно. Не відходила від дівчини ні на крок. Огортала опікою. Зримою і незримою.

* * *

— Швидше, Цірі! Крок, удар, відскік! Напівоберт, удар, відскік! Рівновага, рівновага лівою рукою, бо впадеш з гребеня! І поб’єш собі… жіночі атрибути!

— Що?

— Нічого. Ти не заморилася? Якщо хочеш, то відпочинемо.

— Ні, Ламберте! Можу ще. Я не така слабка, не думай. Може, спробую скакати через кожен другий стовпчик?

— І не думай! Впадеш, і тоді Мерігольд відірве мені… голову.

— Не впаду!

— Сказав раз, не повторюватиму. Без хвастощів! Упевненіше на ногах! І дихання, Цірі, дихання! Сопеш, наче мамонт, що здихає!

— Неправда!

— Не пищи. Тренуйся! Атака, відскік! Блок! Напівоберт! Блок, повний оберт! Упевненіше на стовпчиках, холера! Не розгойдуйся! Крок, удар! Швидше! Напівоберт! Стрибай і тни! Добре! Дуже добре!

— Правда? Правда було добре, Ламберте?

— Хто таке сказав?

— Ти! Тільки що!

— Певне, я обмовився. Атака! Напівоберт! Відскік! Ще раз! Цірі, а де був блок? Скільки разів маємо повторювати? Після відскоку завжди має бути блок, рух клинка, що захищає голову й карк! Завжди!

— Навіть тоді, коли я б’юся тільки з одним супротивником?

— Ти ніколи не знаєш, із чим б’єшся. Ніколи не знаєш, що позаду тебе. Мусиш завжди закриватися. Праця ніг і меча! Це має бути рефлекс. Рефлекс, розумієш? Не можна про це забувати. Забудеш у справжньому бою — і кінець тобі. Ще раз! Ну! Саме так! Бачиш, як добре ти ставиш такий блок? З нього можеш провести будь-який удар. Можеш з нього рубати назад, якщо знадобиться. Ну, покажи оберт і удар назад.

— Ха-а-а!

— Дуже добре. Бачиш уже, в чому річ? Дійшло до тебе?

— Я не дурна!

— Ти дівчина. Дівчата розуму не мають.

— Ех, Ламберте, якби Трісс тебе почула!

— Якби бабця мала вуса, то стала б воєводою. Ну, досить. Злазь. Відпочинемо.

— Я не заморилася!

— Але я — так. Сказав: відпочинок. Злазь із гребеня.

— Сальтом?

— А ти б як хотіла? Як курка з сідала? Авжеж, стрибай. Не бійся, я підтримаю.

— Ха-а-а-а!

— Добре. Як на дівчину, так дуже добре. Можеш уже зняти пов’язку з очей.

* * *

— Трісс, може, вже на сьогодні досить? Га? Може, візьмемо санчата й поз’їжджаємо з гірки? Сонце світить, сніг іскриться, аж очі болять! Чудова погода!

— Не вихиляйся, бо з вікна випадеш.

— Ходімо кататися на санчатах, Трісс!

— Запропонуй мені це Старшою Мовою. І на тому закінчимо урок. Відійди від вікна, повернися до столу… Цірі, скільки разів я маю просити? Відклади меч, припини ним вимахувати.

— Це мій новий меч! Справжній, відьмацький! Зроблений зі сталі, що впала з неба! Насправді! Ґеральт так сказав, а він не бреше ніколи, ти ж знаєш!

— О, так. Знаю.

— Я мушу з цим мечем вправлятися. Дядько Весемір припасував його точнісінько до моєї ваги, зросту й довжини руки. Я маю привчати до нього долоню і зап’ясток!

— Привчай на здоров’я, але на подвір’ї. Не тут. Ну, слухаю. Здається, ти хотіла запропонувати мені піти покататися на санчатах. Старшою Мовою. Тож — запропонуй.

— Гм-м-м-м… Як буде «санчата»?

— Sledd як предмет. Aesledde як дія.

— Ага… То я вже знаю. Va’en aesledde, ell’ea?

— Не закінчуй запитання таким чином, це неґречна форма. Запитання витворюється інтонаційно.

— Але діти з Островів…

— Ти вивчаєш не жаргон зі Скелліґе, а класичну Старшу Мову.

— А навіщо я вивчаю саме цю Мову, га?

— Для того, щоб її вивчити. Те, чого ти не знаєш, треба вивчати. Той, хто не знає мов, — каліка.

— Усі й так розмовляють лише спільною!

— Факт. Але деякі — не тільки. Запевняю, Цірі, що краще належати до деяких, а не до всіх. Ну, слухаю. Повним реченням. «Погода сьогодні пречудова, тож підемо кататися на санчатах».

— Elaine… Гм-м-м… Elaine tedd a’taeghane, a va’en aesledde?

— Дуже добре.

— Ха! Ну то ходімо кататися на санчатах.

— Підемо. Але дозволь мені закінчити макіяж.

— А для кого ти так малюєшся, га?

— Для себе. Жінка підкреслює свою вроду для власного самопочуття.

— Гм-м-м… Знаєш що? Я також щось погано почуваюся. Не смійся, Трісс!

— Йди-но сюди. Сідай мені на коліна. Відклади меч, я ж просила! Дякую. Тепер візьми отой довгий пензлик, попудри обличчя. Не стільки, дівчино, не стільки! Глянь у дзеркало. Бачиш, яка ти гарна?

— Не бачу жодної різниці. Підмалюю собі очі, добре? Чого ти смієшся? Ти завжди підмальовуєш очі. Я також хочу!

— Добре. Тримай, підтіни тим повіки. Цірі, не закривай обидва ока, нічого не бачиш, мастиш собі по всьому личкові. Візьми трохи й тільки мазни повіки. Мазни, кажу! Дозволь, я трохи розітру. Заплющ очі. А тепер — розплющуй.

— О-о-о-о!

— Є різниця? Трошки тіней не завадить навіть таким чарівним оченятам, як твої. Ельфійки знали, що роблять, коли придумували тіні для повік.

— Ельфійки?

— Ти не знала? Макіяж винайшли ельфійки. Багато корисних речей ми перейняли від Старшого Люду. Диявольськи мало давши взамін. Тепер візьми олівчик, тоненько обведи верхню повіку, біля самих вій. Цірі, що ти робиш?

— Не смійся! У мене повіка тремтить! Це тому!

— Трошки розтули уста, припинить тремтіти. Бачиш? Готово.

— О-о-о-о!

— Ходімо, тепер змусимо відьмаків остовпіти. Ми — найкрасивіші. А потім візьмемо санчата й розмастимо свій макіяж у величезних заметах.

— І підмалюємося знову!

— Ні. Накажемо Ламберту натопити лазню і викупаємося.

— Знову? Ламберт говорив, що ми використовуємо занадто багато палива на ту купіль.

— Lambert cáen me a’báeth aep arse.

— Що? Цього я не зрозуміла…

— З часом ти опануєш і ідіоми. До весни ми маємо чимало часу для науки. А тепер… Va’en aesledde, me elaine luned!

* * *

— Оце, на тій гравюрі… Ні, прокляття, не на тій… На цій. Оце, як ти вже знаєш, гуль… Послухаємо, Цірі, що ти вивчила про гуля… Гей, глянь на мене! Що, дідько, в тебе на повіках?

— Краще самопочуття!

— Що? А, хай йому. Ну, слухаю.

— Гм-м… Гуль, дядьку Весеміре, — це потвора, яка пожирає трупи. Зустріти його можна на цвинтарях, біля курганів, усюди, де закопують мертвих. У нек… некрополях. На полях боїв, після битв…

— Тож він небезпечний тільки для небіжчиків, так?