Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ IV

Слова Відьми глибоко засіли в душу дівчини. Вона довго думала і зрештою зробила вибір. Марина обрала ліс. Той звʼязок з природою, духами, відьмами й магією став її сутністю. Вона більше не ходила на узлісся, намагалася зовсім не думати про Олексія, хоча спогади про нього часом виринали, мов примари, і змушували її серце битися частіше.

Одного вечора, коли Марина проводила обряд для заспокоєння духів лісу, вона почула тихий шепіт серед гілок. Спочатку вона не надала цьому значення, але шепіт перетворився вже на більш чіткі голоси:

“Заблукав… юнак… прийшов у ліс…”

Ці слова відбилися у свідомості дівчини, мов відлуння. Марина чітко розуміла, що в лісі заблукав хтось із зовнішнього світу, але в неї чомусь було передчуття, що це саме Олексій.

— Це він, – подумала вона і їй навіть дихати стало важко від раптового хвилювання. 

Марина підвелася на ноги й швидко рушила до тієї частини лісу, де вона відчувала його присутність. Але щойно вона наблизилася до тієї ділянки, як ліс змінився. Стежки, які вона дуже добре знала, раптом стали непроглядними й заплутаними. Кожен крок ставав дедалі важчим, ніби невидиме коріння обплутувало її ноги.

— Що це? – прошепотіла вона, зупинившись.

Дівчина вдивлялася в тіньовий морок між деревами, але нічого не могла побачити. Ліс, який завжди приймав її, тепер ніби боровся проти неї. Марина спробувала йти далі, але ноги не слухалися її. Гілки дерев тягнулися до неї, ніби намагалися зупинити. Вона чула, як у повітрі шурхотить листя, а вітер приносив у вуха слова, які дівчина до кінця не могла зрозуміти.

“Не йди… не твоя справа…”

— Я – провідник! – вигукнула Марина. – Мій обовʼязок допомогти йому.

Та ліс відповів на її крик ще сильнішим тиском. Гілки та коріння створили перед нею непрохідну стіну. Земля під її ногами ніби перетворилася на зрадницьке болото, яке тягнуло її назад.

— Ліс не хоче, щоб я йшла до нього, – мовила про себе дівчина.

Вона розуміла, що зробила свій вибір і тепер належить лісу. Духи, які раніше були її союзниками, тепер здавалися їй ворогами. Вони ніби нашіптували з усіх боків:

“Ти – наша. Ти не можеш повертатися до людей”.

Марина спробувала протистояти цьому, але ліс був сильнішим. Чим більше вона намагалася пробитися крізь ці невидимі перепони, тим більше відчувала, як ліс стає для неї кліткою.

— Але я просто хочу допомогти йому, – зі сльозами на очах вигукнула Марина і її голос загубився у непроглядній тиші. Дівчина опустилася на землю, усвідомлюючи, що більше не має сил боротися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍