А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

Він киває — з неохотою, як мені видається, але все одно.

— Можете його мені записати?

— У тебе немає свого телефона?

Ітан хитає головою.

— Він… Тато не дозволяє мені. — Він хлюпає носом. — Електронної пошти у мене також немає.

Не дивно. Я витягаю старий чек із шухляди, шкрябаю на ньому номер. Після четвертої цифри усвідомлюю, що пишу свій старий робочий номер, аварійну лінію, яку я приберігала для своїх клієнтів. «1-800-АННА-НЕГАЙНО»[163], — жартував Ед.

— Вибач. Не той номер. — Я перекреслюю його лінією, тоді пишу правильний. Коли я знову підводжу погляд, він стоїть біля дверей до кухні, дивиться на свій будинок за сквером.

— Тобі необов’язково туди повертатися, — кажу я.

Він обертається. Вагається. Хитає головою.

— Мені треба додому.

Я киваю, подаю йому папірець. Ітан кладе його до кишені.

— Можеш дзвонити мені будь-коли, — кажу я. — І дай цей номер також своїй мамі, будь ласка.

— Добре. — Він іде до дверей, розкинувши плечі, спина пряма. Ніби готується до бою, думаю я.

— Ітане?

Він повертається, тримаючись за дверну ручку.

— Я серйозно. Будь-коли.

Він киває. Тоді відчиняє двері й виходить.

Я повертаюся до вікна, спостерігаю за тим, як він йде через сквер, підіймається сходами, запихає у замок ключ. Якусь мить вагається, переводить подих. А тоді зникає всередині.

26

Десь за дві години по тому рештки вина прослизають до мого горла, і я ставлю порожню пляшку на журнальний столик. Обережно підводжуся, тоді мене хилить убік, наче секундну стрілку годинника.

Ні. Волочи себе до спальні. До ванної.

Під струменем душу останні кілька днів наводнюють мій мозок, заповнюють тамтешні розколи, затоплюють порожнини: Ітан плаче на дивані; доктор Філдінґ дивиться крізь свої напружно блискучі окуляри; Біна впирається ногою в мою спину; та нуртована ніч, коли до мене прийшла Джейн. Голос Еда. Девід із ножем. Алістер — хороший чоловік, хороший батько. Ті крики.

Вичавлюю слизняка із шампуню собі на долоню та неуважно втираю його собі у волосся. Під ногами відчувається приплив води.

І пігулки… Господи, пігулки. «Це сильні психотропи, Анно, — попереджав мене доктор Філдінґ ще від самого початку, коли у мене все пливло перед очима від знеболювальних. — Приймай їх із розумом».

Я спираюсь долонями на стіну, звішую голову під краном, заховавши обличчя у темній печері волосся. Зі мною, всередині мене щось відбувається, щось небезпечне й нове. Воно пустило корені, наче отруйне дерево; корені ростуть, розгалужуються, в’ються ліанами довкола моїх нутрощів, легень, серця. «Пігулки», — промовляю я м’яким тихим голосом, ледь чутним серед усе потужнішого гуркоту, так ніби я говорю під водою.

Рука пише ієрогліфи на склі. Я розплющую очі й дивлюся на ці написи. Знову й знову на дверях душової мої пальці виводять ім’я Джейн Расселл.

Четвер, 4 листопада

27

Він лежить на спині. Я пробігаю пальцями вздовж частоколу темного волосся, що розділяє його торс від пупка до грудей.

— Мені подобається твоє тіло, — кажу я йому.

Він зітхає й усміхається.

— Дарма, — каже; а тоді, доки моя рука відпочиває в заглибинах його шиї, він починає перелічувати кожен свій недолік: суха шкіра, що, ніби терраццо[164], розпростерлася по спині; самотня родимка поміж лопаток, наче ескімос, якого кинули напризволяще посеред зморщеної криги; деформований ніготь; горбкуваті зап’ястки; дрібний білий шрам, що дефісом з’єднує його ніздрі.

Я лізу до старої рани пальцем. Мізинець пробирається йому до носа; він фиркає.

— Як це трапилося? — питаю я.

Він накручує моє волосся собі на великий палець.

— Мій двоюрідний брат.

— Я й не знала, що в тебе був двоюрідний брат.

— Двоє. Цього звали Робін. Він підніс лезо мені до носа і сказав, що переріже перегородку, щоб у мене була одна ніздря. А коли я похитав головою, лезо мене різонуло.

— Господи…

Він видихає.

— Знаю. Якби я ствердно кивнув, усе було б добре.

Я усміхаюсь.

— Скільки вам тоді було?

— Та це сталося минулого вівторка.

Тепер я сміюся, і він зі мною.

Я виринаю, і сон стікає з мене, ніби вода. Не сон, а спогад, точніше. Намагаюся зачерпнути його долонею, та пізно.

Притуляю долоню до лоба, сподіваючись, що це допоможе від похмілля. Відкидаю простирадло вбік, по дорозі до комоду з одягом скидаю із себе нічну білизну, дивлюся на годинник на стіні: 10:10, на циферблаті — навощені вусики. Я проспала 12 годин.

Учорашній день зів’яв, наче пожовкла заслабла квітка. Домашню сварку, неприємну, але нічого надзвичайного зрештою, — ось що я почула. Підслухала, вірніше; це мене не стосується. Мабуть, Ед має рацію, думаю я після вдягання, важко спускаючись до свого кабінету.

Звісно, він має рацію. Багато подразників: так, справді забагато. Я забагато сплю, забагато п’ю, забагато думаю; забагато, забагато. De trop[165]. Чи захоплювалась я так Міллерами, коли вони поселилися ще в серпні? Вони ніколи до мене не заходили, ні, та я все одно вивчала їхнє життя, відслідковувала їхні пересування, переслідувала їх, ніби акула. Отже, справа не в тому, що Расселли якісь цікавіші. Вони просто живуть ближче.

Я хвилююся за Джейн, справді. А ще більше за Ітана. «Він просто погарячкував» — мабуть, страшно опинитися там, де Алістер гарячкує. Та я не можу звернутися до, скажімо, Служби захисту дітей; немає з чим звертатися. У такій ситуації я більше нашкоджу, ніж допоможу. Це я точно знаю.

Дзвонить телефон.

Це відбувається так рідко, що на якусь мить я розгублююсь. Визираю надвір, наче то звучить пташиний щебет. Телефон не в кишенях мого халата; я чую, як він дзижчить десь наді мною. Доки я дійшла до спальні та віднайшла його поміж простирадлами, пристрій замовк.

На екрані напис: Джуліан Філдінґ. Я передзвонюю.

— Алло?

— Вітаю, докторе Філдінґ. Щойно я пропустила ваш дзвінок.

— Анно, привіт.

— Привіт, рада чути. — Щоб ви довго жили. Голова пульсує болем.

— Я дзвоню, щоб… хвилинку… — Його голос затихає, а тоді різко повертається, боляче луплячи мені у вухо. — Я зараз у ліфті. Дзвоню, щоб уточнити, чи ти замовила ліки за рецептом.

Яким рец… ой, дійсно; ті пігулки, що їх Джейн забирала в кур’єра під дверима.

— Між іншим, так.

— Добре. Сподіваюся, ти не вважаєш таку мою перевірку зверхністю?

Між іншим, вважаю.

— Зовсім ні.

— Ти відчуєш ефект досить швидко.

Ротанґ шкрябає мої ступні.

— Миттєвий результат.

— Ну, я б радше назвав це саме ефектом, а не результатом.

Він дійсно не пісяє під душем.

— Триматиму вас у курсі справ, — запевняю