Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Частина одинадцята : Судний день

Місто більше не належало йому. Вогонь, що охопив райони під контролем Мартеллі, здавався живою істотою, що поглинає все на своєму шляху. У нічному небі здіймався чорний дим, а сирени не стихали ні на хвилину. Поліція була скрізь. Але Леонардо Мартеллі знав, що справжня загроза була не в копах, а в людях, які стояли за ними.

ФБР.

Вже кілька тижнів вони накопичували інформацію, чекали, поки сім’ї знищать одна одну, а тепер почали діяти. Обшуки, арешти, допити. Декого з його людей вже забрали, і Лео знав, що не всі витримають тиск. Кожен мав свою ціну, кожен міг зламатися.

— Лео, це серйозно. — Карло ввалився в кабінет, його сорочка була розстібнута, а на чолі блищав піт. —  ФБР взяли Джино. Ти розумієш, що це значить?

Лео повільно поставив склянку віскі на стіл.

— Джино не витримає?

Карло сплюнув.

— Він слабкий, він завжди був слабкий! Якщо вони натиснуть, він почне говорити. А якщо він почне говорити…

Лео заплющив очі. Він уже знав, що сказати.

— Джино має замовкнути. Назавжди.

Карло кивнув. Вони розуміли одне одного без зайвих слів.

Проблема була не тільки у ФБР. Вітторіо, його дядько, теж не сидів склавши руки. Поки Лео воював з Россі, той потроху скуповував людей, збирав навколо себе вплив. Тепер він діяв відкрито, даючи зрозуміти, що хоче більшого.

Лео сидів у своєму кабінеті, коли Вітторіо з’явився на порозі. Без запрошення, без попередження.

— Ти гадав, що зможеш керувати, як твій батько? — Він пройшовся кімнатою, оглядаючи меблі, книги, ніби оцінював кожну деталь. — Але ти забув головне правило: ця гра не про силу, а про контроль.

Лео дивився на нього мовчки.

— Якщо ти не можеш утримати місто, Лео, то я зроблю це за тебе.

Вітторіо зупинився біля столу і нахилився вперед.

— ФБР наступає. У тебе немає виходу. Ти або йдеш, або...

— Або що? — Лео всміхнувся холодною усмішкою.

— Або ти не доживеш до кінця цього тижня.

Тиша зависла в повітрі.

— Спробуй, дядьку. Просто спробуй.

ФБР діяли швидко. Вони знали, що сім’ї ослабли після війни. Тому коли Лео їхав на зустріч із новими союзниками, він знав, що є шанс, що це пастка. Але ризик був необхідний.

Чорний «Мерседес» котився вузькими вулицями міста, вогні неонових вивісок миготіли крізь тоноване скло. Лео сидів на задньому сидінні, пальці легко торкалися холодного металу пістолета.

— Бачиш це? — Мікеле, що сидів на передньому сидінні, кивнув на дзеркало заднього виду.

Позаду їхало три машини. Без сирен, без проблискових маячків. Але Лео знав — це вони.

— ФБР.

Машини прискорилися.

— Вони не дадуть нам виїхати.

Лео стиснув зуби.

— Тоді ми їх зустрінемо.

Коли вони звернули в темний провулок, машини позаду блокували їм вихід. Двері чорного «Лінкольна» відчинилися, і з нього вийшов чоловік у темному костюмі. Агент.

— Містере Мартеллі, пропоную вам не ускладнювати ситуацію. Ви знаєте, чого ми хочемо.

Лео вийшов із машини, повільно, розтягуючи момент. Він вдихнув нічне повітря, подивився на небо, де крізь дим і світло великого міста ледве проглядалися зірки.

— І що ж ви хочете, агенте?

Чоловік усміхнувся.

— Вашого зізнання. Імен. Інформації.

Лео засміявся.

— А якщо я скажу "ні"?

Агент зробив крок уперед.

— Тоді ви наступний у списку. Ми вже забрали частину ваших людей. Інші — підуть за вами.

Лео зітхнув.

— Слухай, агенте… Я знаю, як це працює. Ви думаєте, що взяли нас за горло. Що можете ламати людей, тиснути, змушувати. Але знаєш що?

Він підійшов ще ближче, майже впритул до агента.

— Я не боюся.

Агент не ворухнувся.

— Побачимо, містере Мартеллі. Побачимо.

Сирени знову розірвали ніч.

Вони прийшли за ним.

"Коли приходить судний день, важливо не те, скільки у тебе грошей чи влади. Важливо те, чи залишився ти собою до кінця."

Лео стояв посеред вузького провулка, оточений темними силуетами агентів ФБР. Їхні очі блищали холодним блиском, ніби вони вже вирішили його долю. Світло фар різало морок ночі, відкидаючи довгі тіні на потрісканий асфальт. Сирени завивали вдалині, але для Лео цей звук був вже фоновим шумом — як стукіт годинника, що відмірює останні хвилини його свободи.

Агент, що стояв перед ним, зробив знак своїм людям.

— Леонардо Мартеллі, ви арештовані за підозрою в організації злочинної діяльності, рекеті, відмиванні грошей і вбивствах. Ви маєте право зберігати мовчання…

Слова агента відлунювали у вухах Лео, ніби вони йшли здалеку, через густий туман думок. Він знав, що цей момент настане. Його попереджали. Але відчуття були іншими, ніж він уявляв.

Холодні наручники клацнули на його зап’ястях.

Метал стискав шкіру, нагадуючи про те, що він більше не господар свого життя.

Його посадили на заднє сидіння чорного «Форда». З обох боків сиділи агенти — суворі, з кам’яними обличчями. Дорога була порожньою, тільки світло ліхтарів миготіло крізь тоноване скло.

— Ви зробили розумний вибір, містере Мартеллі, — озвався агент, що сидів поруч. Його голос був рівний, без емоцій. — Вам краще говорити. Ми знаємо, що ви не хочете провести решту життя за ґратами.

Лео повернув голову, дивлячись у темряву за вікном.

— Знаєте, що цікаво? В’язниця мене не лякає. Але зрада — так.

Агент ледь помітно усміхнувся.

— Тоді вам буде цікаво дізнатися, що дехто вже зрадив вас.

Лео перевів на нього погляд.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍