Дуглас Адамс - Путівник по Галактиці для космотуристів

– Швидше за все – ні те, ні інше, – сухо зазначив Форд.

– Ні, це – Сульяніс і Рам, – Зафод твердо стояв на своєму. Обидва сонця виринули з-за обрію, коли раптом іззаду почувся сумний спів. Це Марвін завів тужливу мелодію. Він ненавидів людей усім серцем.

Форд спостерігав за світловим шоу, що розгорталось перед ними. Нервове збудження передалося і йому. Він переживав таке збудження щоразу, коли бачив нову планету. Його страшенно дратував Зафод, що вигадує казна-що. Він жити не може без нескінченних фантазій. З’їхав з глузду через свою Магратею.

Артур взагалі не міг збагнути, через що уся ця веремія. Він підступив до Тріліан і запитав, у чім справа.

– Зафод розповідав мені, – зашепотіла вона, – що Магратея для них – ніби легенда. Як для нас Атлантида. Легенда твердить, що магратейці створювали нові планети.

Артур поглянув на екрани. Він відчував, що йому чогось не вистачає.

– А чай на цьому кораблі є? – запитав він.

"Золоте Серце" мчало по орбіті. Обидва сонця зависли високо в синьо-чорному небі, світлове шоу світанку закінчилось. При яскравому денному освітленні поверхня планети мала досить-таки блідий вигляд – одноманітна сіра рівнина. Мертва й холодна, як гробниця. Час від часу на обрії викреслювались обриси, що обнадіювали, наче гори або міста, але в міру наближення нерівності ландшафту поступово згладжувались, аж поки зникали зовсім. Час і вітер знали свою справу.

Планета була стара. Дуже стара.

Десь у глибині душі Форда краяли сумніви. Він у задумі позирав на сумний пейзаж, що простягався внизу. Незбагненність часу тривожила його душу.

– Припустимо, що це – вона, – сказав він.

– Це безсумнівно, – сказав Зафод.

– Хоча це зовсім не вона, – вів далі Форд. – Що ти збираєшся робити? Адже там нічого немає.

– На поверхні – нічого, – погодився Зафод.

– Навіть якщо припустити, що там щось є. Ти ж не збираєшся перекопати всю планету? Невже ми прилетіли сюди лише для того, щоб удовольнити твої археологічні зацікавлення?

Одна з голів Зафода одвернулася. Друга повернулася вслід за нею, щоб побачити, на що дивиться перша. Але вона, власне, ні на що не дивилася.

– Розумієте, – почав Зафод невимушено, – я затіяв цю експедицію частково з цікавості, частково, щоб задовольнити свій потяг до пригод. Але переважно в пошуках грошей і слави.

Форд зиркнув на нього гострим поглядом. У нього складалося враження, що Зафод навіть гадки не має, чого він сюди припхався.

– Вона наганяє на мене смуток, – зазначила Тріліан.

– Маючи в кишені половину всіх багатств старої Галактичної Імперії, – сказав Зафод, – можна дозволити собі елегійність.

"Дурниця, – розмірковував Форд, – навіть якщо припустити, що ця планета – прабатьківщина якоїсь зниклої цивілізації, навіть якщо припустити ряд інших неймовірних речей – однаково, гіпотетичні скарби не могли зберегти свою цінність".

Він знизав плечима й заявив:

– Я вважаю, що це мертва планета.

– Хоч би швидше це з’ясувалося, – знервовано сказав Артур.

Стрес і досі є серйозною соціальною проблемою в усій Галактиці. Щоб зняти нервове напруження у читачів, трохи відкриємо завісу над майбутнім.

Виявиться, що ця планета дійсно Магратея.

Залп смертоносних ракет, які незабаром випустить стародавня система ППО, не завдасть ніякої шкоди, якщо не рахувати трьох розбитих чашок для кави, поламаної клітки для мишей, синця на руці, а також миттєвого створення і раптового зникнення горщика з петуніями та кашалота.

Щоб читачеві було цікаво читати далі, ми не відкриємо, на чиїй руці з’явився синець. Попередимо, все ж, що поява синця, яка може викликати різноманітні домисли, насправді не грає ніякої ролі в дальших подіях.

Розділ 17

Нарешті Артур став приходити до тями. Його розум загоював травми, яких зазнав протягом учорашнього дня. Він натрапив на Харчоматичний пристрій, який видав йому пластмасову чашку рідини майже, але не зовсім, анітрішки не схожої на чай. Автомат працював таким чином. При натисканні на кнопку "Напої" він робив миттєвий, але ретельний спектроскопічний аналіз обміну речовин клієнта.

Промацував нервові закінчення мозку клієнта, що відповідали за смакові відчуття. Таким чином виникала досконала картина бажань. Але зараз в апараті щось розладилось, бо хоч скільки б Артур натискав кнопку, Харчо-Мат знову й знову наливав йому мерзотне пійло, яке майже, але не зовсім, анітрішечки не було схожим на чай. Харчо-Мати виготовлялись Кібернетичною Корпорацією Сіріуса. Відділ рекламацій корпорації нині повністю займає материкові частини перших трьох планет зірки Тау Сіріуса.

Артур допив склянку й відчув, що сили до нього повертаються. Він подивився на екрани, на чергові сотні миль позбавленої життя, сірої пустелі. Питання, яке підсвідомо давно його мучило, знайшло нарешті словесну форму.

– А це не небезпечно?

– Магратея мертва вже п’ять мільйонів років, – відповів Зафод, – тож остерігатися нічого: за такий час привиди – і ті повинні були вгамуватись і завести сім’ї.

У цю мить різкий звук розірвав навколишню тишу. Десь удалині засурмили сурми – пронизливо, механічно, бездушно. Пролунав голос. Такий самий пронизливий, механічний, бездушний.

– ВІТАЄМО ВАС, – сказав голос. Він йшов ізнизу, з мертвої планети.

– Комп’ютере! – заволав Зафод.

– Хелло!

– Що за диявольщина?

– Пусте. Це запис п’ятимільйонної давності.

– Що? Запис?

– Тссс, – сказав Форд. – Вони продовжують. Голос був старий і ввічливий, майже привітний, хоча в ньому й вчувалась прихована погроза.

– Говорить автовідповідач. Прослухайте текст звернення, – проказав він,– бо усі ненадовго відлучились. Комерційна рада планети Магратея дякує вам за відвідини...

– Голос стародавньої Магратеї! – вигукнув Зафод.

– Гаразд, гаразд, – обірвав його Форд.

– ...і просить вибачити. Ми змушені певний час не вступати ні в які ділові контакти. Дякуємо за увагу. Якщо ви залишите своє прізвище й координати планети, ми зв’яжемося з вами пізніше. Говоріть, будь ласка, коли почуєте зумер.

Після короткого зумера запала тиша.

– Вони просто хочуть нас відшити, – сказала Тріліан роздратовано. – Що будемо робити?

– Якщо це не більш, ніж запис, – сказав Зафод, – ми починаємо зниження.