Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

Столики розташовувалися великим колом, а посередині височіла центральна естрада, на якій невеличкий оркестрик награвав легеньку музику. На думку Артура, тут було не менш тисячі столиків. Між ними тут і там росли пальми, жебоніли водограї, височіли гротескні скульптури – коротше кажучи, усі атрибути ресторанів, на які не шкодують витратити стільки грошей, скільки потрібно, щоб склалося враження, що тут не заощаджували ні на чому. Артур покрутив головою туди-сюди, майже сподіваючись, що побачить, як кіношники знімають рекламну стрічку для однієї з американських компаній.

Зафод підморгнув Фордові, той підморгнув Зафодові.

– Краса! – вигукнув Зафод.

– Ще б пак, – підтвердив Форд.

– Знаєш, мій прадідусь напевно щось звелів комп’ютерові, – сказав Зафод. – Я попросив його посприяти, щоб ми вирушили до найближчого місця, де можна перекусити, а він послав нас аж на край Всесвіту. Нагадаєш мені колись, щоб я йому подякував.

Він помовчав.

– Ти ба, поглянь, тут зібралися усі-усі. Усі, хто були кимсь.

– Чому були? – не зрозумів Артур.

– Бо наприкінці існування Всесвіту доводиться частенько вживати минулий час, – пояснив Зафод. – Адже все давно відбувалося. Привіт, хлопці, – вигукнув він у бік гігантських ігуаноподібних істот за сусіднім столиком, – як вам велося?

– Це Зафод Бібльброкс? – запитала одна ігуана у іншої.

– Гадаю, що так, – відповіла та.

– Ти ба, це ж така дивовижа, – сказала перша ігуана.

– Дивна штука життя, – сказала друга.

– Воно таке, яким ти його робиш, – сказала перша і вони знову замовкли.

Вони чекали, коли розпочнеться найбільше шоу у Всесвіті.

– Гей, Зафоде, – покликав Форд, намагаючись схопити того за руку, але промахнувся – йому завадила третя випита чарка Пангалактичного полоскального полиску.

Він хитався і показував кудись пальцем.

– Он там сидить мій давній приятель, – сказав він. – Хотблек Дезіато! Бачите он того чолов’ягу за столом із платини у костюмі такого ж кольору?

Зафод спробував прослідкувати за пальцем Форда, але його тільки занудило. Нарешті він побачив його.

– А, отой, – байдуже сказав він, але через хвилю прийшло просвітлення. – Егей, – вигукнув, – та він чи не сотворив колись чого грандіозного! Щось таке, чого ще не бувало. Щоправда, мені він таки не рівня.

– А хто це такий? – запитала Тріліан.

– Хотблек Дезіато! – сказав спантеличений Зафод. – Ти хіба не знаєш? Невже ніколи не чула про “Небезпечну зону”?

– Ні, – відповіла Тріліан, яка й справді нічого про неї не чула.

– Це найбільша, – втрутився Форд, – найоглушливіша...

– ...найбагатша, – підказав Зафод.

– ...рок-група в історії... – він став шукати відповідного слова.

– ...в усій історії, – підказав Зафод.

– Ні, таки не чула, – сказала Тріліан.

– На тобі маєш, – сказав Зафод. – Всесвіт ось-ось припинить своє існування, а ти ще й не жила. Ти стільки всього пропустила.

Він провів її до столика, де вже втомився чекати на них офіціант. Артур подався за ними. Він чувся розгубленим і самотнім.

Форд пробирався через зал, щоб відновити старе знайомство.

– Гей, привіт, Хотблеку, – вигукнув він, – як справи? Знаменито, що я знову зустрівся з тобою, друзяко! Як живеш-маєшся? Ти виглядаєш чудово, але ж ти й розповнів і вигляд у тебе нездоровий. Чудово. – Він поплескав того по плечі і трохи здивувався, коли це не викликало жодної реакції.

Пангалактичний полоскальний полиск, який шугав у нього в крові, додав йому наполегливості.

– Пам’ятаєш давні часи? – сказав він. – Пам’ятаєш, як ми тусувалися?

Бістро “Нелегал”, чи пам’ятаєш? А універмаг “Вузька горлянка”, “Жаходром питворама”? Хороші деньки були, правда?

Хотблек Дезіато не став висловлювати своєї точки зору про те, чи справді це були хороші деньки. Але Форд не здавався.

– А коли у нас кишки марш грали, ми прикидалися державними інспекторами охорони здоров’я. Ти пам’ятаєш? І усюди конфісковували їжу і питво? Поки не отруїлися чимось. О, а ті ночі, коли ми з вечора до ранку розмовляли і випивали у просякнутих різними запахами кімнатах над кафе “Лу” у Гретхен-Таун, штат Нью-Вифлеєм, а ти сидів у сусідній кімнаті з гітарою в руках і усе намагався писати нові пісні, а у нас вони викликали відразу. А ти ще казав, що тобі на нас начхати, а ми говорили, що нам не начхати, бо вони нам дуже не подобалися. – Очі Форда зволожилися.

– І ще ти казав, що не хочеш стати рок-зіркою, – продовжував він, поринувши у ностальгічні спомини, – бо ти зневажав ту зоряну систему. А ми – Хадра, Суліджо і я – казали, що на нашу думку у тебе немає вибору. І ким ти став? Зараз ти сам купуєш зоряні системи!

Він обернувся і спробував привернути увагу тих, хто сиділи за сусідніми столиками.

– Перед вами, – сказав він, – сидить людина, яка купує зоряні системи!

Хотблек Дезіато навіть не спробував ні підтвердити, ні заперечити цей факт, і тимчасова аудиторія одразу втратила будь-який інтерес.

– Мені здається, що хтось із нас впився, – промимрила в чарку темно-червона кущоподібна істота.

Форд хитнувся і важко опустився на стілець навпроти Хотблека Дезіато:

– Як же називалася програма, яку ти виконував? – сказав він, даремно хапаючись за пляшку, аби втримати рівновагу.

Зрештою він перекинув її – так сталося, що над чаркою. Аби не марнувати такого щасливого збігу, він одним ковтком спорожнив чарку.

– Це справді грандіозна програма, – продовжував він, – як це там? Парам! парам! парарам! Чи щось таке, а коли вистава на сцені закінчується, космічний корабель врізається в сонце, і це все придумав ти!

Форд ударив кулаком у долоню для наочної ілюстрації. Він знову перехилив пляшку.

– Корабель! Сонце! Ба-бах! – вигукнув він. – Куди там лазерним променям та іншим дурницям. Це ж сонячне сяйво і справжня сонячна засмага! О, а пісні – аж мурашки по шкірі!

Він прослідкував поглядом за струменем рідини, що витікала з пляшки на стіл. “З цим щось треба зробити”, – подумав