полотні ночі не видно ані тріщини. Це через замикання. Зазвичай тут, у глибині коридору, горить лампочка. Відчувала, як Жана торкається ліктем шершавої поверхні невидимої стіни і як ступає нечутно, мов кіт, заки вона, незважаючи на зосередженість і зусилля, волочить босі ноги по холодному бетону та по вологих дошках, ступаючи невпевнено, ходою обережної людини, наляканої жінки, а не ходою кішки, як Жана. Але однієї миті, коли їй вдалося роздивитися себе, Жану і дитину на руках, коли мимовільно стала й учасником, і спостерігачем (як ото коли письменник об’єктивізує своє особисте переживання ще перед тим, як взятися за нього як письменник), вона раптом побачила себе з відстані, доволі великої, щоб одним поглядом охопити і себе, і Жану, і дитину, але й доволі близької, щоб залишитися, принаймні на мить, лише об’єктивним спостерігачем, побачила, як біліють їхні тіні на темному тлі ночі: привиди, що рухаються цвинтарем. Такому відчуттю сприяла і німота кімнат, невидимих і нечутних, які зяяли по обидва боки коридору, мов домовини, викопані в темній, густій стіні ночі. Жодного шурхотіння соломи. Немов у кімнатах одні трупи. Полі. Однісінькі Полі. Тоді відчуває майже фізичну присутність смерті і темно-зелені синці на плоті ночі. І раптом — звідкілясь запах вітру і ночі, що проникав у якесь прочинене, невидиме у хмурій темряві вікно або крізь якусь тріщину у склі чи стіні, і вона відчуває, як вологий крижаний вітер задмухав на неї якоюсь новою тишею, тишею, що має інший смак, запах і насиченість, аніж ота густа тиша цвинтаря, що залишилася за спиною: тільки тепер вона відчуває і молочно-тужливу свіжість дитячих вуст, і кислуватий теплий запах сечі, і ще: свіжий подих ночі та хмар, і невидимих зірок, запахи, що прорвалися, мов легке світло, в її подразнені та від постійного кровообігу надто сприйнятливі відчуття. Тоді вони різко повернули праворуч, і вона подумала, чи, бува, Жана не помилилася, але не сказала нічого, бо тієї миті більше довіряла Жаниній спритності, ніж своїм власним відчуттям. Тоді Жанина рука перестала стискати її, тож вона зупинилася, мов закам’яніла. Без компаса. Заплющивши очі. За тихим скреготом зрозуміла: Жана підняла дошку. «Тс-с-с», — сказала Жана трохи пронизливим, ледь чутним шепотом. Тоді знову стиснула її, і вона переклала для себе: «Стій». Але Жана потягнула її донизу, і вона вклякнула і зігнула голову. Зрозуміла: рефлектор над їхніми головами вже вигравав нечутну гаму одноманітних тонів до-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до, і на протилежній стіні вона могла бачити, як грають його пальці шпаринами, мов білими клавішами, і як це звукове світло наближається, поступово перетворюючись на інтенсивне і нервове фортіссімо, від чого їй аж сперло дихання. Лежала, притулившись до стіни, між Жаною та дитиною, на самісінькому краєчку отвору, зробленому в підлозі барака. Темна чотирикутна пляма, наче розкрита могила. Дві-три косі тіні дощок. Все це миттєво з’явилося і розчинилося в темряві, що стала ще густішою. «Подай мені дитину, коли я спущуся», — сказала Жана, а в ній озвалося відлунням Подай мені дитину, коли я спущуся! Подай мені дитину, коли я спущуся, потім чула, як труться одна об одну дошки, які посуває Жана, потім її тремтіння і легкий удар, коли торкнулася долівки. Тоді намацала край отвору і нависла над невидимою порожнечею. Звідти — Жанине дихання. Підняла дитину, нахилилася над тим диханням й одразу відчула, як вага, що тягнула її руки долі, раптом зникла, немов спустила її в прірву. «Вважай, не перекинь дошки», — сказала Жана знизу, з якогось дивовижно могутнього низу, що давав їй під ногами тверде опертя вологої землі, заки вона ще була на слизьких і хитких театральних дошках. Спершись на обидва лікті і трохи розгойдавшись, вона на хвильку завагалася. Відчувала, що кожен рух тепер має доленосне значення не лише для неї, а й для Яна і для Жани. І навіть для Якоба. Навіть для нього. Повиснувши над тим отвором, що відділяв їх від одного світу і від одного часу, від одного періоду історії та долі, вона знову відчуває, сама не відаючи цього, щільність часу, що несе майже відчутну на дотик матицю, в якій викарбовуються минуле, теперішнє та майбутнє на цупкому тримежів’ї часу: темне і фіксоване минуле, зоране вузькими смугами світлих моментів і величезними просторами, всіяними кістьми і могилами (не лише тими, що залишаються безпосередньо за її спиною, а й усіма могилами, що їх носить у своїй пам’яті і в своїй крові, навіть тими невідомими, з сімейного альбому); хистке і миттєво народжене теперішнє, що пробивається крізь тріщину минулого і, щойно народившись, потопає в незвіданій темряві майбутнього; майбутнє, що завжди стоїть, мов тверда опора землі, перед хисткою миттю теперішнього, майбутнє невідоме і безмірне, залежне від безлічі чинників, що розмивають і розбивають рамки. Тоді думає Поля, мов читає напис на могилі, в якій поховано минуле, а потім думає, немов зблиснув невиразний промінь майбутнього: Чи Жана сховала дитя? — Здригнулася, як здригається людина, коли заступає ногою на уявну сходинку, якої немає: долівка була за кілька сантиметрів під її ногами. Якби випрямила пальці, могла б торкнутися ногами землі. Але вона боялася, що її розшнуровані черевики злетять ще до того, як торкнеться підлоги. І ще думала, як пом’якшити падіння. Тому тримала ступні разом і на якійсь уявній горизонталі, паралельній до долівки, що видавалася їй у темряві глибокою прірвою, в яку треба зіскочити з якоюсь ледь не акробатичною спритністю. Ніби стрибає прямісінько в серце майбутнього. Перескакуючи через теперішнє.
Відчула тільки різке муляння цокулів. І це було все. Але відчуття, — а воно прийшло відразу після того, як опинилася на твердій поверхні, — що по такому довгому часі кожен крок вона робить за своєю власного волею, без наказу і нагляду (попри страх і невидиму зброю), сповнило її такою легкістю, що більше не відчувала ні важких цокулів, ні ваги своїх кроків. Навіть страху майже не відчувала. Чи принаймні не такого страху, як досі: страху перед подіями, що коловоротять нею без крихти її участі. Це той страх, подумала вона, який відчувають чоловіки. І Жана, звісно. Вона це називає активний страх. Це щось зовсім інше. Принаймні один важіль подій у твоїх руках.
Лежали, притулившись до ледь-ледь розм’яклої вологої землі. Дитя лежало між ними, і в її голові промайнула думка, що воно й не відає нічого зі всього того, що діється довкола них і в них; воно лише відчуває вологу і студенисту пляму в тому місці, що ледь стримить зі шмаття і де