Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

подумала, що у мене аж такі руки. Звичайно, він не міг не помітити. А це ще я роззлостилася й зовсім усе зіпсувала. І треба ж було в ту хвилину, коли він ось-ось зробив би мені пропозицію!»

— До ваших рук мені, звісно, нема ніякого діла,— холодно зауважив Рет, з байдужим виглядом відхиляючись на стільці; обличчя його було непроникне.

Тепер не піде з ним легко. Що ж, доведеться їй прикинутись овечкою, хоч і як це неприємно,— іншої ради нема, коли вона не хоче примиритися з поразкою. Може, хіба підлеститись до нього...

— Так брутально відкинути мої бідолашні руки! А все тільки тому, що я минулого тижня поїхала верхи прогулятися, не взявши рукавичок, і понатирала собі долоні.

— Яке в чорта прогулятися! — сказав він усе таким самим рівним голосом.— Ви працювали цими своїми руками, як послідущий чорнюк. Що, може, не так? Тільки чому ви брехали мені про Тару, ніби там усе у вас гаразд?

— Але ж, Рете...

— Спробуймо-но разом дошукатися правди. Яка справжня мета ваших відвідин? Через ваше кокетство я був уже ледь не повірив, що я вам таки не зовсім байдужий і що ви переживаєте за мене.

— А я й переживаю! Справді-бо...

— Оце вже ні. Про вас, то хай би мене повісили й на найвищій шибениці. Це видно на вашому обличчі так само виразно, як сліди тяжкої праці на ваших руках. Вам щось потрібно від мене, і то дуже прикро, коли ви влаштували переді мною справжню комедію. Чом ви так прямо не сказали мені про свою потребу? Тоді ви мали б куди більший шанс на успіх, бо коли я й ціную якусь чесноту в жінках, то це щирість. Але ні, ви прийшли сюди, дзенькаючи сережками та копилячи губки й кривляючись, наче хвойда, що заманює клієнта.

Він не підвищив голосу, промовляючи останні слова, і не вирізнив їх якось інакше, але для Скарлет вони прозвучали як відляск батога, і в розпачі вона побачила, як розвіюються до решти її надії на одруження. Коли б Рет вибухнув гнівом, коли б у ньому заграло ображене самолюбство, коли б він висварився на неї, як то буває з іншими чоловіками, вона б його уговкала. Але оця крижана стриманість його тону лякала її, і вона зовсім розгубилася, не знаючи, на яку ступити. І хоч він сидів під арештом, а в сусідній кімнаті були вартові-янкі, вона раптом усвідомила, що з нього занадто небезпечний супротивник, аби гратися з ним в ошуканство.

— Гадаю, це мене пам’ять підвела. Мені не слід було б забувати, що ви — моєї натури і ніколи нічого не робите без корисливих мотивів. Отож подумаймо. Що ви ховаєте в рукаві, місіс Гамільтон? Я не припускаю думки, щоб ви були такі наївні й сподівалися, що я зроблю вам пропозицію.

Вона зашарілась, але промовчала.

— Я ж вам не раз казав: я не з тих, які схильні до одруження. Невже ви могли забути ці мої слова?

Оскільки Скарлет не відповідала, він повторив своє запитання, раптом втрачаючи самовладання:

— То не забули? Відповідайте!

— Ні, не забула,— покірно відказала вона.

— Ну й гравець же ви, Скарлет,— осміхнувся він.— Ви користаєтесь тим, що я сиджу у в’язниці й не маю жіночого товариства, тобто за вашим розрахунком я мав би клюнути на вас, як форель на черв’яка.

«Але ж саме це ти й зробив,— подумала Скарлет з люттю,— і якби не мої долоні...»

— Ну, от ми й дошукалися більш-менш до істини, лишається ще тільки з’ясувати — що спонукало вас піти на це. Цікаво було б почути від вас правду: задля чого ви хотіли затягти мене у шлюбну пастку?

В голосі його забриніли лагідні, мало не запобігливі нотки, і Скарлет підбадьорилася. Може, ще не все втрачено. Звичайно, сподівання на одруження відпали, але попри всю свою безвихідь вона навіть зраділа. Щось було в цьому непорушно завмерлому чоловікові таке, що лякало Скарлет, і тепер сама думка про заміжжя з ним сповнювала її страхом. Але якщо вона правильно поведеться й розворушить його спогади, зіграє на співчутті до неї, то, може, й витягне з нього позичку. Вона по-дитячому благально скривила обличчя.

— Ох Рете, я дуже потребую вашої допомоги... Якби ви були бодай трохи ніжним...

— Це моє покликання — бути... ніжним.

— У мене до вас, Рете, прохання — заради нашої давньої дружби зробіть мені одну послугу.

— Нарешті дама з мозолястими руками береться здійснювати свою властиву місію. Боюся, що «відвідини недужих та ув’язнених» — не зовсім відповідна для вас роль. То що вам треба? Грошей?

Прямота запитання позбавляла Скарлет можливості наблизитись до суті справи сентиментальними манівцями.

— Не будьте такий злий, Рете,— вкрадливо сказала Скарлет.— Мені й справді потрібні гроші. Я прошу вас позичити мені триста доларів.

— Ось і істина, нарешті. Говоримо про кохання, а думаємо про гроші. Чисто по-жіночому! І дуже ви цих грошей потребуєте?

— О, дуже!.. Тобто не так, щоб дуже, але вони не завадили б.

— Триста доларів. Це величезна сума. Навіщо вони вам потрібні?

— Сплатити податок за Тару.

— Отже, ви хочете позичити грошей. Ну, коли ви по-діловому, то і я так само. Під яке забезпечення дам я гроші?

— Яке таке забезпечення?

Забезпечення, яке гарантує, що мої гроші не пропадуть. Я ж не хочу викидати їх на вітер.— Голос його звучав підозріло рівно, ніби шовком стелився, але вона цього не помічала, думаючи лиш одне: що, може, врешті-решт і незле все обернеться.

— Мої сережки.

— Сережки мене не цікавлять.

— Тоді я віддам вам у заставу Тару.

— Та що я робитиму з фермою?

— Ну, ви могли б... могли б... Це непогана плантація. І ви нічим не ризикували б. Я розрахуюся з вами з наступного врожаю бавовни.

— Я не дуже цього певен.— Він відхилився на стільці й устромив руки в кишені.— Ціни на бавовну падають. Часи тепер важкі, і з грішми сутужно.

— Ох Рете, ви просто дражнитеся зі мною. У вас же мільйони!

В очах у нього поблискували зловтішні вогники, коли він спостерігав за нею.

— Отже, у вас усе гаразд, і ви не дуже й потребуєте грошей. Я вельми радий це чути. Приємно знати, що справи у давніх друзів ідуть добре.

— Ох Рете, ради Бога!..— вигукнула вона,