Філіп Рот - Американська пастораль

— Він виливав тобі душу?

— Один раз. Тільки один, — відказав Джеррі. — Ні, Сеймур прийняв це як є: сталося, то сталося. На нього можна було насідати й насідати, а він тільки більше напружував сили, — сказав гірко Джеррі. — Бідний сучий син, така його доля — носити тягарі та лайно розгрібати.

І коли він сказав це, я пригадав, як на полі Швед завжди спритно вилазив з-під купи гравців суперника, міцно стискаючи м’яч у руках, і яку шалену симпатію я відчував до нього в той далекий вечір, коли стояла пізня осінь і він змінив життя десятирічного хлопчиська, виокремивши мене з-поміж інших і ввівши до казкового світу Сеймура Левова — коли на мить мені здалося, що я поповнив лави сильних світу цього і вже ніщо не зможе перегородити мені шлях, бо на мене одного впав промінь прихильності нашого бога. «Це, Конику, тобі не баскетбол». Якою ж чарівливою була для мене простота цієї фрази! Він уселив у мене відчуття власної значущості. Тоді, у сорок третьому, я, хлопчисько, навіть помріяти не міг про це.

— Ніколи не здавався. Міг бути жорстким. Пригадуєш, ми були пацанами, а він обрав морську піхоту, щоб бити япошок? Атож, то був ще той морпіх. Тільки раз дав тріщину, у Флориді, — сказав Джеррі. — Просто вже забагато впало на нього. Приїхав із усім своїм сімейством, синами та другою місіс Левов, бундючною себелюбкою. Два роки тому. Пішли ми в ресторан на крабів. Усі дванадцять душ. Шум, гамір, діти бігають, сміються. Сеймур любив таке. Все красиве сімейство у зборі, життя, як має бути. Коли ж дійшло до пирога і кави, він устав і вийшов. Не було його довго, і я пішов на пошуки. Дивлюся, він у машині. Сидить і ридає. Аж труситься. Я таким його, скільки живу, не бачив. І каже мені: «Я так сумую за дочкою». Питаю: «Де вона?» Я знав, що він завжди в курсі, де його шибениця. Всі роки, поки вона ховалася, він мотався до неї. Думаю, вони частенько бачилися. А він мені: «Померла, Джеррі». Спочатку я йому не повірив. Усяке буває, думаю, може, хоче, щоб я просто не знав, де вона. І ще подумав, що він, мабуть, тільки-но з нею десь бачився. Ну й ну, думаю, їздить до неї всюди, де б вона не була, і досі любить оцю душогубку як рідне дитя — душогубку, якій сороковник, і тих, кого вона вбила, вже не повернеш. Аж тут він впав мені на руки і давай ридати, а я стою і думаю: невже той клятий виродок і справді упокоївся? Якщо так, то чого він тут сирість розвів? Мав би хоч трохи лою в голові, то зрозумів би, що така дочка — це ні в тин ні в ворота. Якби хоч трохи петрав, то вже давно б її зрікся і забув, як звати. Вирвав би з серця, та й по всьому. Злобливе дівчисько, щоразу біснуватіше та біснуватіше, а свою біснуватість прикриває благими намірами. Щоб я через неї отак побивався?! Ні, на таке мене не взяти. І я йому кажу: «Щось я не зрозумію, ти мені брешеш чи кажеш, як є? Якщо не брешеш і вона померла, то це найкраща новина, яку я міг почути. Ніхто інший тобі цього не скаже. Лише киватимуть і співчуватимуть. А я разом з тобою ріс. І не стану кривити душею. Найкраще, що вона могла зробити задля тебе, це померти. Від тебе в ній нічого не було. Що вона мала до того, чим міг похвалитися ти? Чи хтось інший? Ти грав у м’яч, у тебе було поле для гри. Її ж там близько не було. Ані на полі, ані коло нього. Усе ясно як день. Де ти, а де вона, ця помилка природи без обмежень і гальм. Годі за нею побиватися! Двадцять п’ять років живеш із відкритою раною! Пожив — і доста! Так і звихнутися недовго. Ще трохи поживеш з цією раною — і все, тобі гаплик. Померла, кажеш? От і чудово. Не чіпляйся за неї. Бо інакше — гниття і все твоє життя коту під хвіст». Так я йому сказав. Думав, хоч так роззлоститься. А він тільки плакав. Не міг це все від себе відчепити. Я попередив, що його це доконає, і так воно й сталося, власне.

Джеррі сказав, як станеться, і так воно сталося. На думку Джеррі, Швед чудовий, інакше кажучи — пасивний, а ще інакше — вічно правильний; стриманий у поводженні з іншими, він тримав у кулаку свої емоції, ніколи не давав волі гніву. Якщо ти не вважаєш гнів чимось потрібним, то й зиску з нього — нуль. І за теорією Джеррі, у підсумку саме відмова від гніву і згубила його. От прояви він агресію, вона б точно зцілила його або очистила…

У мене склалося враження, що гнів і вміння керувати ним якраз і дозволяли Джеррі рухатися далі, не потерпаючи ні від невпевненості, ні від докорів сумління, зберігаючи вірність власним принципам. Ще один його вроджений дар — він жив, не озираючись на минуле. Не та він людина, щоб озиратися, подумав я. Пам’ять не залишає на ньому відбитків. Для нього будь-яке звернення до минулого — ностальгійна дурість, і навіть те, що Швед через двадцять п’ять років після вибуху оплакував ту дочку, яка була до вибуху, озираючись у минуле і горюючи безпорадно за всім, чого його позбавив вибух. Праведний гнів, скерований на дочку? Не маю сумніву, що це допомогло б. Безперечним є й те, що жодне почуття не підтримує життєвих сил так, як цей праведний гнів. Але з огляду на обставини, чи не було б це занадто — вимагати від Шведа, щоб він переступив ті межі, в яких був самим собою і тільки собою? Мабуть, люди все життя вимагали від нього цього; мовляв, коли ти той міфічний герой Швед, які можуть бути обмеження! Щось схоже було і зі мною «У Вінсента»: я по-дитячому сподівався, що на мене зійде благодать, а натомість зустрівся із цілком звичною повсякденністю. Коли тебе приймають за бога, то платиш за це тим, що твої шанувальники весь час перебувають у полоні химерних уявлень про тебе.

— Ти знав, яка була «фатальна пристрасть»