Ізмайлова - Не чіпай то на свята, Ізмайлова

— Та як я могла, Владусю?

— Скажу їй, щоб принесла салат з руколою, грушею та дорблю,— і далі торочила подруга.

— Раптом вона робитиме свій фірмовий холодець, то нехай і його прихопить,— на прощання додала я.

Тепер на мене чекав непростий етап: проінформувати Северина про додаткове посадкове місце. Загалом він дуже добрий, але любить до мілімет­ра продуману чіткість у всьому. Математика та раціональність була невід’ємною частиною нашого побуту. Ми рахували картоплини, що купували в маркеті, щоб, не дай Бог, не перевищити кількість, указану в списку, і користувалися ґуґл-календарями навіть у вихідні дні. І коли щось ішло не по плану, лагідний чоловік ставав нервовим перевертнем.

Я дочекалась, коли ми почали розвішувати фотографії на крафтову мотузочку. Чоловік подавав мені по одній світлині, а я, стоячи на стільці, повинна була прикріпити їх маленькою дерев’яною прищіп­кою.

— Любий, хотіла ще з тобою дещо обговорити,— загадковим тоном розпочала я.— Мені дзвонила Влада. Пам’ятаєш її приятельку Люду Олійник?

— Ну, пам’ятаю.

— Річ у тім, що в неї різко обірвалися плани щодо святкування і я запропонувала їй долучитися до нас завтра.

— Улянко, а де вона сидітиме? Десь біля ліфта чи як ти це собі уявляєш?

— Та чого ж аж там? У коридорі накриємо їй.

Я бачила, як Северин бореться з внутрішнім паном калькулятором, тому намагалася бути обережною та лагідною.

— Я ж так розумію, що все вже вирішено. Сидітиме впритул до Влади,— крізь зуби сказав чоловік,— не нудьгувати ж їй самій, коли на Касіяна можна буде випити бехерівки та загадати бажання після слів президента.

Звісно, він би погодився за будь-яких обставин. Моя задача — мінімізувати його внутрішню битву щедрості та розсудливості.

Я прикріпила останню фотографію та злізла зі стільця, щоб поцілувати Северина.

Близько опівночі, поки я читала книжку, завібрував телефон. То було повідомлення від Влади: «Спиш? Треба терміново поговорити».

Я вийшла на кухню, телефонуючи подрузі. Вона нечасто турбує мене серед ночі. Я боялася, що це знову буде тема Павла, з яким вона познайомилась 8 місяців тому. Вони жили настільки по-різному, що мені було не зрозуміло, як вони взагалі знаходили час на побачення. Він прокидався після обіду, бо страждав безсонням і засинав на світанку, тому проводив ночі із цигаркою та книжкою. Повільненько жив доросле життя, не поспішав у свої 42 створювати сім’ю чи бодай щось пам’ятне. Вона ж зранечку прокидалась, бігла в «Паркове Місто» на тренування з фітнесу, щоб о 9 уже бути в офісі на бульварі Шевченка. Мріяла про ефективного чоловіка та діток. Жила так, ніби завтра повинна була йти в рай.

— Владусю,— прошепотіла я в телефон,— що ста­лося?

— Пам’ятаєш, я сьогодні казала, що незручна ситуа­ція склалася? — знову винуватим голосом почала подруга.

— Так…

— Так от, то була ще нормальна життєва ситуація. Незручна сталась зараз.

Поки я розмовляла на кухні, Северин із кімнати питав, чи всі живі-здорові. Нічні дзвінки першочергово викликають страх. Я тим часом уже розуміла, що тема йтиме про Касіяна 2/1.

— Божечки, хто тепер? Ти запросила свою фітнес-групу з нами відсвяткувати? — запитала я в подруги.

— Ой, Улянко, мені так соромно…

— Кажи вже.

— Подзвонила мені о 10 вечора Арфа, ну Яро­слава, кума моя. Вона дізналась, що Люда святкуватиме з нами й каже: «Владо, я домовилася з мамою, що вона посидить із сином, а я до вас долучуся». Уявляєш?

— Так і сказала? — регочу я.

— Так. Ніби ми з листопада чекали, чи вийде в неї з нами бути чи ні. А я ж їй навіть не казала, де святкуватиму.

— Слухай, ну їй точно не можна відмовляти. Людина за 5 років, поки виховує сина одна, нарешті має змогу відсвяткувати з друзями. Хоч і не своїми найближчими, але все ж таки.

— Я знала, що ти як жінка її зрозумієш. Знала! Дякую, Улянко.

Насправді я раділа кожному новому несподіваному гостю. Відчувала ось ту новорічну магію, а точніше, смак її непередбачуваності. Можливо, це і був той меджик муд, про який я мріяла з початку зими?

Я повернулася до кімнати, де світив лише нічник. Северин лежав на боку спиною до мене. Тихесень­ко лягла, але щаслива посмішка не могла ­зійти з облич­чя. Вирішила повідомити свого строгого пана завтра. Вимкнула світло й сповзла під ковдру.

— Скільки ще? — сонним голосом пробурмотів Северин, не повертаючись до мене.

— Що?

— Скільки ще стільців доставити?

— Один.

— Хто цього разу?

— Арфа, мама Владусиного похресника.

• • •

31.12.2017

Від самісінького ранку ми чепурили нашу оселю до важливої події, яка повинна лишитися в пам’яті на все життя чи хоча б на найближчих п’ятдесят років. Качка, нашпигована апельсинами, стояла на балконі та чекала вечора, щоб потрапити в духовку. Вишні розморожені, після обіду робитиму соус до птиці. Після того начищу картоплю для запікання.

Забрали диван із-під вікна, постелили там килимок, підсунули ялинку.

— Тут будемо танцювати,— урочисто заявив Северин, поправляючи чуба.

Стіл покрила новою білою скатертиною, посереди­ні поклала червону доріжку, хвойний вінок зі свічкою, засерверувала на десять персон. Знайшла чудовий плейліст із каверами на популярні хіти. Як гарно звучить All I want for Christmas у джазовій обробці!

Северин заглянув на кухню:

— Улянко, можеш дати свій сантиметр, яким талію міряєш?

— Перепрошую, для чого?

— Не знаходжу свою рулетку. Треба поміряти відстань від столу до крісла, де сидітиме Діана. Щоб точно влізла із животом.

Чоловік виділив подрузі крісло-трон по центру столу. Пархоменки з Віктором сидітимуть праворуч від Діани. Ми із Северином навпроти вагітної діви.

— А де ж дівчата? — перепитала я.

— Ось на цьому диванчику вчотирьох штакетками сядуть.

Сьогодні вранці Морквинка подзвонила й сказала, що знову назавжди розійшлася зі своїм Борисом.

— Так, може, це й на краще? У новий рік із новою