Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

Надто багато скандалів виникло після того, як вона «щось ненароком почула».

– Саме така жінка нам і потрібна. О, Слек уже повертається.

Інспектор мав вигляд чоловіка, якому добряче дісталося у вуличній колотнечі.

– Фу! Це люта дикунка, а не англійська дівчина, сер.

– Мері завжди була наділена сильним характером, – відповів я.

– Вона не любить поліцію, – сказав він. – Я її остеріг, намагався вселити їй страх перед законом, але без найменшого результату. Вона не давала мені розкрити рота.

– Розумна дівчина, – сказав я, відчуваючи майже повагу до Мері.

– Але я все одно її розколов. Вона чула постріл – і лише один постріл. І це було через тривалий час після того, як прийшов полковник Протеро. Я не зміг примусити її назвати час, але зрештою нам допомогла риба. Рибу принесли пізно, і вона висварила хлопця, коли той прийшов, і він сказав їй, що було тільки пів на сьому, і саме після цього вона почула постріл. Звичайно, це час приблизний, так би мовити, але він дає певне уявлення.

– Гм… – сказав полковник Мелчет.

– Не думаю, що місіс Протеро має бодай якийсь стосунок до цієї історії, – сказав Слек, і в його голосі пролунала нотка жалю. – Вона була там трохи в інший час, а крім того, жінки не люблять мати справу з вогнепальною зброєю. Миш’як набагато більше їм до вподоби. Ні, я не вірю, що вона це зробила. А жаль!

Він зітхнув.

Мелчет повідомив, що він має намір навідати місіс Прайс Рідлі, і Слек схвалив його рішення.

– Ви дозволите мені піти з вами? – запитав я. – Це стає цікавим.

Я одержав дозвіл, і ми пішли. Та щойно ми вийшли з хвіртки церковного дому, як почулося гучне «Гей!», і мій небіж Денніс підбіг із боку села, щоб приєднатися до нас.

– Послухайте-но мене, – сказав він, звертаючись до інспектора, – ви з’ясували, що то за слід, про який я вам говорив?

– Садівник, – лаконічно відповів йому інспектор Слек.

– А ви не подумали про те, що то міг бути хтось інший у садівникових чоботях?

– Ні, не подумав, – сказав інспектор Слек з обурливим незацікавленням у голосі.

Така байдужість могла б охолодити кого завгодно, тільки не Денніса.

Він підняв догори два спалені сірники.

– Я знайшов їх біля хвіртки церковного дому.

– Дякую тобі, – сказав Слек і вкинув їх до кишені.

Розмова, схоже, зайшла в глухий кут.

– А ви ще не заарештували дядька Лена? – жартівливим тоном запитав Денніс.

– З якого дива? – запитав Слек.

– Бо проти нього є чимало доказів, – заявив Денніс. – Запитайте в Мері. Лише за день до вбивства він висловив побажання, щоб полковник Протеро покинув цей світ. Хіба ви не побажали йому цього, дядьку Лене?

– Ну, знаєш… – почав я.

Інспектор Слек подивився на мене повільним, сповненим підозри поглядом, а мені стало жарко. Денніс іноді буває нестерпним. Він мав би вже зрозуміти, що полісмен дуже рідко має почуття гумору.

– Не базікай дурниці, Деннісе, – сказав я роздратованим голосом.

Невинна дитина розкрила з подивом очі.

– Та я ж тільки пожартував, – сказав він. – Дядько Лен лише сказав, що кожен, хто вб’є полковника Протеро, зробить велику послугу світу.

– Он як! – сказав інспектор Слек. – Це пояснює дещо зі слів служниці.

Слуги також дуже рідко мають почуття гумору. Я подумки вилаяв Денніса за те, що він згадав про моє побажання. Це й переставлені стрілки годинника примусять Слека зарахувати мене до підозрюваних осіб.

– Ходімо, Клемент, – сказав полковник Мелчет.

– Куди ви йдете? – запитав Денніс. – Можна і я з вами піду?

– Ні, тобі не можна, – люто гарикнув я.

Він залишився на місці, проводжаючи нас скривдженим поглядом. Ми пішли до парадних дверей сусіднього будинку, що належав місіс Прайс Рідлі, й інспектор спочатку постукав, а потім подзвонив у манері, яку я назвав би офіційною. Вродлива покоївка вийшла на дзвінок.

– Місіс Прайс Рідлі вдома? – запитав Мелчет.

– Ні, сер. – Дівчина зробила паузу, а тоді сказала: – Вона щойно пішла до поліційного відділка.

Це стало для нас цілковитою несподіванкою. Коли ми обернулися й пішли назад, полковник Мелчет ухопив мене за рукав і прошепотів мені на вухо:

– Якщо вона також пішла зізнатися в убивстві, я остаточно схибнуся.

Розділ тринадцятий

Я сумнівався, що місіс Прайс Рідлі принесла якесь надзвичайне повідомлення, але мені все ж таки було цікаво, що привело її до поліційного відділка. Чи справді вона має якісь важливі докази чи такі, що здаються їй важливими? Хай там як, а ми про це незабаром довідаємося.

Коли ми прийшли на дільницю, місіс Прайс Рідлі атакувала, поливаючи неймовірною кількістю слів, що вилітали в неї з великою швидкістю, констебля поліції, який здавався дещо розгубленим. Те, що вона обурена до краю, я зрозумів із того, як підстрибував бант на її капелюшку. Місіс Прайс Рідлі носить головний убір, який, здається, називають «капелюшком для матері родини» – їх виготовляють у сусідньому містечку Мач Бенгем. Їх носять на високих копицях волосся, де капелюшок врівноважується цілим пучком широких стрічок. Ґрізельда, коли чимось невдоволена, погрожує мені, що купить «капелюшок для матері родини».

Коли ми увійшли, місіс Прайс Рідлі тимчасово припинила свій потік слів.

– Місіс Прайс Рідлі? – запитав полковник Мелчет, підіймаючи капелюх.

– Дозвольте відрекомендувати вам полковника Мелчета, місіс Прайс Рідлі, – сказав я. – Полковник Мелчет – наш головний констебль.

Місіс Прайс Рідлі подивилася на мене холодним поглядом, але спромоглася подарувати полковникові щось подібне до люб’язної усмішки.

– Ми щойно заходили до вас додому, місіс Прайс Рідлі, – повідомив її полковник, – і нам сказали, що ви пішли сюди.

Місіс Прайс Рідлі відтанула цілком.

– От і гаразд, – сказала вона. – Я рада, що на цей випадок нарешті звернули увагу. Ганьба! Це можна назвати тільки ганьбою.

Немає сумніву, що вбивство – ганьба, але я описав би його не таким словом. Воно здивувало й полковника Мелчета, я це побачив.

– Ви можете пролити якесь світло на справу? – запитав він.

– Це ваша справа. Справа поліції. За що ми платимо податки, хотіла б я знати?

Цікаво, скільки разів на рік лунає це запитання?

– Ми робимо все, що в наших силах, місіс Прайс Рідлі, – сказав головний констебль.

– Але чоловік, який тут стоїть, нічого про це не чув, поки я йому не розтлумачила! – вигукнула леді.

Ми всі подивилися на констебля.

– Леді хтось зателефонував. Вона вкрай розгнівана. Каже, з нею розмовляли непристойною мовою, якщо я правильно її зрозумів.

– О, розумію! – Похмурий вираз зійшов з обличчя полковника. – Ми з вами говорили про різні речі. Ви прийшли до нас зі скаргою, чи не так?

Мелчет – чоловік мудрий. Він знає, що коли перед ним стоїть роздратована дама середнього віку, то йому лишається тільки одне: вислухати її. Коли вона скаже все, що хоче сказати, тоді є шанс, що вона захоче вислухати й вас.

Місіс Прайс Рідлі знову вибухнула потоком слів.

– Як можна допускати подібне хуліганство? За такі вчинки треба карати. Зателефонувати жінці у її власний дім і почати ображати її – так ображати! Я не звикла терпіти, щоб до мене ставилися з такою зневагою.