Едгар Аллан По - Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)

зубочистку й переробив її на перо, причому навпомацки, бо в міжпалубному приміщенні панував чорний морок. Знайшовся й папір – друга сторінка підробленого листа від містера Росса. Це був, власне, перший варіант листа, але Огастесові здалося, що почерк вийшов не досить схожий, і він написав другий, а перший, на своє щастя, запхав до кишені, де він тепер надзвичайно до речі й виявився. Отже, бракувало тільки чорнила, але й тут Огастес швидко знайшов заміну: кінчиком складаного ножика він уколов себе в пучку пальця, біля самого нігтя, і звідти щедро закапала кров, як буває завжди, коли в тому місці утворюється ранка. Отже, мій друг написав цидулку, наскільки взагалі можна було це зробити в непроглядній пітьмі й за таких обставин. У ній коротко повідомлялося, що на кораблі вибухнув заколот; що капітана Барнарда залишили зі шлюпкою у відкритому морі; і що Огастес постарається якнайскоріше доставити мені їжу та питво, але я в жодному разі не повинен викрити своєї присутності. Цидулка закінчувалася такими словами: «Я надряпав це кров’ю… Сиди тихо, якщо хочеш жити».

Прив’язавши папірця до собаки, Огастес спустив мого чотириногого друга по трапу в трюм і поквапився назад у кубрик, де не виявив жодних ознак того, щоб під час його відсутності сюди хтось приходив. З метою заховати отвір у перегородці, він загнав над ним у дошку ніж і повісив на ньому, як на цвяхові, куртку, яку знайшов у кубрику. Потім одяг наручники й затягнув ноги мотузкою.

Щойно Огастес закінчив ці приготування, як прийшов Дірк Петерс, п’яний, як ніч, але в пречудовому настрої, й приніс моєму другові денний припас провізії. Він складався з дванадцяти великих ірландських печених картоплин та глека з водою. Петерс трохи посидів на скрині біля койки, балакаючи всяку всячину про помічника капітана та про справи на кораблі. Говорячи, він по-чудному смикався, бубонів щось незрозуміле. В якусь мить Огастес не на жарт перелякався – так дивно поводився його гість. Нарешті він піднявся на палубу, пробурмотівши, що завтра принесе бранцеві добрий обід. Удень до кубрика зайшли ще два члени команди – гарпунники – в супроводі кока, всі троє п’яні, як смерть. Вони теж, не ховаючись, теревенили про свої наміри, як і Петерс. З’ясувалося, що серед заколотників виникли чвари стосовно кінцевої мети подорожі й що вони дійшли згоди лише в одному: напасти на корабель, який ітиме з островів Зеленого Мису і зустрічі з яким вони чекали з години на годину. Наскільки Огастес міг зрозуміти, заколот вибухнув не лише задля грабунку – головним підбурювачем був перший помічник капітана, котрий мав якісь особисті рахунки з капітаном Барнардом. Тепер, як виявилося, команда розкололася на дві головні групи: одну очолював помічник капітана, другу – кок. Перші були за те, щоб захопити зустрічний корабель, який би годився для їхньої мети і, спорядивши його десь на островах Вест-Індії,[18] вийти в піратське плавання. Друга група, численніша, куди входив і Дірк Петерс, доводила, що ліпше йти попереднім курсом на південь Тихого океану, а там зайнятися або китобійним промислом, або чимось іще, залежно від обставин. Розповіді Петерса, який часто ходив у ці широти, напевне мали великий успіх серед заколотників, які вагалися між невиразними уявленнями про морський розбій і прагненням до розваг. Петерс розбалакував про те, який новий і захопливий світ відкриється перед ними на незліченних островах Тихого океану, як вони втішатимуться цілковитою безпекою і свободою від усіх обмежень, а особливо нахваляв чудовий клімат, розкішне життя і красу та любострасну жагучість тамтешніх жінок. До одностайної згоди поки що на кораблі не прийшли, але картини, намальовані лотовим-напівіндіанцем, заволоділи розпаленою уявою моряків, і було дуже ймовірно, що зрештою йому пощастить домогтися свого.

Троє гостей пішли десь через годину, у той день більше ніхто на баку не з’являвся. Огастес пролежав тихо майже до самої ночі. Потім визволився від наручників та мотузки і став готуватися до своєї виправи. На одній з койок він знайшов порожню пляшку й наповнив її водою з глека, залишеного Петерсом, поклав до кишень холодні картоплини. На його превелику радість, йому трапився також ліхтар з недогарком лойової свічки. Запалити її мій друг міг у будь-яку мить, адже він мав коробку фосфорних сірників. Коли зовсім споночіло, Огастес про всяк випадок склав ковдру на койці таким чином, аби можна було подумати, ніби під нею лежить людина, і проліз крізь отвір. Опинившись по той бік перегородки, він знову повісив куртку на ніж, щоб приховати дірку, а потім притулив на місце випиляний шмат дошки. Тепер він був на нижній палубі й став пробиратися, як і вчора, поміж верхньою палубою та стосами барил з-під китового жиру до головного люка. Діставшися до нього, він запалив недогарок свічки і спустився в трюм, з великими труднощами протискуючись між щільно укладеним вантажем. Уже через кілька секунд він стривожився, відчувши, який нестерпний сморід і задуха панують у трюмі. Він не міг собі уявити, що я досі живий у такому застояному повітрі. Мій товариш кілька разів погукав мене на ім’я, але я не відповідав – отже, його побоювання справджувалися. Бриг шалено гойдався, стояв страшенний гуркіт, і немислимо було б розчути в ньому такий слабенький звук, як шум дихання або хропіння. Огастес відсунув кришку ліхтаря і, щоразу, як була така змога, намагався підняти його високо, аби, побачивши світло, я – в разі я був живий – зрозумів, що наближається порятунок. Одначе я не озивався, й припущення про мою смерть поступово перетворювалося в свідомості мого друга на впевненість. Одначе він усе-таки вирішив пройти, якщо вдасться, до самого ящика й бодай переконатися у слушності свого здогаду. Вкрай пригнічений, він ще якийсь час протискувався вперед та зрештою побачив, що прохід перед ним повністю завалений і тим шляхом, яким ішов, він далі не зможе ступити й кроку. Нездатний більше стримувати розпач, Огастес упав посеред тюків і заплакав, як дитина. Саме в ті хвилини він і почув дзенькіт пляшки, яку я пожбурив на підлогу. Ця випадковість стала для мене справді щасливою, бо хоч яка незначуща вона була, саме завдяки їй не обірвалася волосинка, що на ній висіло моє життя. Проте не відразу довідався я про все, що сталося в ту ніч. Природна стриманість і сором за свою слабкість та нерішучість не дозволили Огастесові відразу признатися в тому, в чому згодом спонукало його звіритися мені тісніше та відвертіше спілкування. Бачачи, що, з огляду