Ангеліна Кріхелі - Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі

— Скажімо так…

— Ох!

— Скажімо, я допитлива…

— Та ти як не скажи, запитання ставиш безглузді! Це зрозуміло?

— Більш за! Я у твої ігри не гратиму!

— Знову з телевізора? — майже погрозливо спитав він.

— Ні, — ображено буркнула дівчина. — Це сусіди Георгія так сварилися.

— Як так?

— Ну, це довго розповідати… — чомусь почервоніла Марія і відвернулася.

Минула ще година.

— Біжимо! — шепнув Михаїл, смикнувши її за руку. Вона від несподіванки ахнула і побігла за ним, спотикаючись. — Та швидше ж!

Вони вбігли до під'їзду. За ними потоком повітря зачинилися залізні броньовані двері й бабусі-сусідки здригнулися злякано: на дереві не ворухнулося ані листочка. Перестрибуючи через сходинку і практично тягнучи Марію за собою, Михаїл вбіг до квартири Георгія. Точніше сказати, пройшов крізь двері до його квартири, по дорозі зачепивши та перекинувши вазон із якоюсь квіткою. У кімнаті було пусто. Ні людей, ні парфумів.

— Ну, і чого ми сюди прийшли? Де ж твоя жінка?

— Ми не на неї чекали! — на ходу відповідав їй чорт. — Ми чекали, коли всі з квартири підуть.

— Так тут нікого і не було!

— Він теж не мав нас бачити!

— Все! Мовчу, мовчу! Тільки не гнівайся!

Поки Михаїл гасав по квартирі, відчиняючи вікна та двері, Маша сиділа на дивані й гризла нігті, бурмочучи щось собі під ніс.

— Ти знаєш, — раптом обернувся він, — ти й ангелом не дуже розумною була, а людиною тобі взагалі бути не варто. Чим я лише думав? — сказав він, дивлячись на те, як вона бездумно спльовує шматочки нігтів.

Він ще раз подивився на неї уважно і знову став носитися по квартирі, намагаючись встигнути зробити все до приходу Георгія чи інших небажаних відвідувачів. А оскільки в очікуванні тієї самої жінки Михаїл навстіж відчинив вхідні двері, увійти міг будь-хто.

З кухні почулося якесь шарудіння. Михаїл злякано здригнувся й обернувся.

— Це Жора, — шепнув він Маші, схопив її за рукав сукні й почав озиратися в пошуках місця для того, щоб сховатися.

Шурхіт із кухні став гучнішим, явно наближаючись, і Михаїл знову заметушився по кімнаті.

— Шафа! — шепнула вона і потягла його до двостулкової старої шафи, яка поспішила скрипнути, коли вони її відчиняли.

Душа Георгія вбігла з кухні до кімнати саме в той момент, коли вони зачинили за собою зсередини дверцята шафки. Михаїл хмикнув, незручно притулившись до стіни шафи.

— Ти чого смієшся? — запитала Маша і мимоволі теж усміхнулася.

— Анекдот згадав… — знову посміхнувся він.

Георгій, стоячи посередині, оглядав усе. Він не помітив відчинених вхідних дверей, а вікна Михаїл встиг зачинити до його приходу, попередньо провітривши приміщення: свіже повітря ще нікому не було зайвим, навіть привидам.

Георгій заспокоївся. У нього були тепер питання й важливіші, на які йому ніхто не міг відповісти, бо ніхто не бачив його. Все, що він знав про своє життя зараз, це тільки те, що встиг запам'ятати з інструктажу, який провів якийсь дух майже два тижні тому. Він сів поруч зі своєю тілесною оболонкою і замислився, сумно посміхаючись. Чи може все це бути правдою? І хіба справедливо, що зараз, коли він на краю життя, воно стало більш насиченим та цікавим, ніж було усі ці роки?

— Що за анекдот? — відновилася розмова в шафі.

— Приїжджає якось чоловік із відрядження… — пошепки відповів їй Михаїл.

Георгій звідкись виразно почув жіночий сміх. Схопився з дивана. У цей момент в кімнату ввалилася п'яна жінка, що сміялася. Георгій відскочив, шукаючи очима куточок, де б його ніхто не помітив: просто спрацювали людські страхи та підсвідомість.

Михаїл у шафі закрив Маші рота рукою: йому здалося, що це її сміх почув Георгій. А потім у крихітну щілинку між дверцятами шафи побачив жінку. І жахнувся. До кімнати зайшла зовсім не та, що була частиною його плану.

— Ох, ні... — прошепотів він.

— Що там? — спитала Марія, намагаючись теж щось роздивитися.

Через різкий рух речі в шафі похитнулися, вішалки глухо вдарилися об стінки шафи. П'яна жінка здригнулася й гикнула, спрямувавши очі до шафи. Здавалося, вона бачить їх крізь дерев'яні стулки старих меблів. Але це було неможливо. Вона поставила пляшку поряд з диваном, не помічаючи Георгія, що лежав там. Похитуючись, підійшла до шафи й різко відчинила дверцята. Маша заплющила очі й втиснулася в Михаїл. Останній шмигнув прямо їй під руку, тягнучи за собою Машу і ризикуючи бути побаченими Жорою. Жора, що знаходився в цей момент з іншого боку шафи, був таким чином закритий іншими дверцятами, відчиненими негайно тією ж особою. І, щасливо уникнувши зустрічі з Жорою, вони зникли ліворуч від шафи, ледве дихаючи від переляку, він же, навпаки, шмигнув до шафи, теж важко дихаючи від страху.

— Не розумію, чому ми ховаємось? — шепотіла Маша. — І хто це ще така? І?..

І тут він її поцілував. Просто тому, що іншого способу заткнути їй рота не знайшов, а вмовляння зайняли б надто багато дорогоцінного часу. Так він принаймні хотів думати, не розуміючи, чому вона стала такою.