Віктор Гюго - Дев’яносто третій рік

його сім’єю стала батьківщина, йому не дали змоги одружитися — він віддав свою любов людству. Така неосяжна заповненість є, по суті, порожнечею. Його батьки були селяни і, роблячи з нього священика, хотіли, щоб він вийшов з народу, а він знову повернувся до народу.

І повернувся з усією пристрастю своєї натури. На страждання він дивився з палким співчуттям. Священик перетворився в філософа, філософ став бійцем. Ще за життя Людовіка XV Сімурден невиразно почуває себе республіканцем. Якої республіки? Можливо, Платонівської, а можливо — Драконової.

Йому заборонили любити — він став ненавидіти. Він ненавидів брехню, монархію, теократію, свій священицький одяг. Він ненавидів сучасне і пристрасно кликав майбутнє, він передбачав його, вгадував його жах і велич. Він уявляв собі якогось месника, що має визволити людство від пекучих нещасть. Він заздалегідь вітав катастрофу.

1789 року ця катастрофа сталася, вона застала його готовим. Сімурден кинувся у велетенську битву за оновлення людства з усією логікою, тобто для людини його розумового гарту — з усією нещадністю. Логіку не розчулиш. Він пережив великі революційні роки, відзивався на всі їх бурхливі подуви: в 89 — падіння Бастілії, кінець страждань народу; в 90, 4 серпня[46], — кінець феодалізму; в 91 — Варенн і падіння монархічної влади; в 92 — встановлення Республіки. Він бачив, як наростала революція. Він був не така людина, щоб злякатися цього гіганта. Навпаки — це зростання його оживляло, і хоч він був не молодий, — мав уже п’ятдесят років, а священики старіють швидше, ніж інші люди, — він сам теж почав зростати. З року в рік, бачачи, як наростають події, він ріс разом з ними. Спочатку він боявся за долю революції, він стежив за нею. Розум і право були на її боці, і він палко прагнув її успіху. І в міру того, як вона лякала, він заспокоювався. Він хотів, щоб ця Мінерва, коронована зорями майбутнього, була також Палладою з головою Медузи на щиті. Він хотів, щоб її божественний погляд при потребі міг спопелити демонів пекельним вогнем, відплатити їм жахом за жах.

Так вступив він у 93 рік.

93 рік — це рік війни Європи проти Франції і Франції проти Парижа. А що таке Революція? Це перемога Франції над Європою і Парижа над Францією. Звідси велич дев’яносто третього року, цієї страшної години, значнішої за все століття.

Нічого не могло бути трагічнішого, як напад Європи на Францію водночас з наступом Франції на Париж. Драма, що перетворилася на епопею.

93 рік — рік великого напруження. Це була гроза, сповнена гніву і величі. Сімурден почував себе в своїй стихії. Це шалене, дике й чудове середовище відповідало його розмаху. Цей чоловік, як морський орел, сполучав у собі глибокий внутрішній спокій з любов’ю до зовнішніх небезпек. Такі крилаті, пристрасні і водночас спокійні натури створені для бурі. Є такі буремні душі.

Він мав своєрідну жалість — тільки до нещасних. Він ладен був віддати себе, щоб пом’якшити страждання, які викликають жах. Ніщо його не відштовхувало. В цьому була особливість його доброти. Його готовність подати допомогу була відворотна й божественна. Він шукав виразок, щоб цілувати їх. Найважче творити добрі діла, коли вони викликають почуття огиди, він якраз любив такі. Одного разу в лікарні помирав чоловік від злоякісного, гидотного, може й заразливого нариву в горлі. Треба було негайно випустити звідти гній. Сімурден приклав рот до нариву, висмоктав гній, час від часу спльовуючи його, і врятував чоловіка.

Він ще носив тоді одяг священика, і хтось сказав йому:

— Якби ви зробили це для короля, ви були б єпіскопом.

— Для короля я б цього не зробив, — відповів Сімурден.

Через цей вчинок і відповідь він став популярним у бідняцьких кварталах Парижа.

Популярність його була така велика, що весь стражденний люд, усі знедолені й озлоблені слухалися його в усьому.

В ті часи глибоке обурення проти спекулянтів часом призводило до прикрих помилок. Одною з них був розгром у порту Сен-Нікола парусного судна, вантаженого милом. Сімурден одним словом припинив його. Другого разу він розсіяв розлючену юрбу, що спиняла вози біля застави Сен-Лазар.

І через два дні після 10 серпня він повів народ скидати статуї королів. Падаючи, вони вбивали. На Вандомському майдані одна жінка, Рен Віоле, була розчавлена бронзовою статуєю Людовіка XIV, яку вона тягла мотузком за шию. Ця статуя простояла рівно сто років: поставили її 12 серпня 1692 р., а скинули 12 серпня 1792 р. На площі Конкор якийсь Генгерло назвав тих, хто руйнував статуї, «падлюками», його тут же, біля п’єдесталу пам’ятника Людовіку XV, розтерзали. Статую розбили вщент. Пізніше з неї карбували дрібні монети. Одна рука вціліла — права рука Людовіка XV, простягнена, як у римського імператора. На прохання Сімурдена, народ віддав цю руку йому, і урочиста депутація віднесла її Латюдові, що тридцять сім років пробув у підвалі Бастілії. Коли Латюд із залізним нашийником круг шиї, прикутий цепом до муру, заживо гнив у підземеллі з наказу короля, статуя якого гордо височіла над Парижем, хіба хто міг передбачити, що впаде тюрма, впаде статуя, що він вийде з своєї домовини, а в неї покладуть монархію, що він, в’язень, стане власником руки, яка підписала йому вирок, що від розпусного короля тільки й лишиться ця бронзова рука!

Сімурден належав до людей, які мають внутрішній голос і прислухаються до нього. Такі люди здаються неуважними, справді ж вони пильні.

Сімурден знав усе і не знав нічого. Він знав усе з науки і нічого не знав з життя. Звідси його прямолінійність, негнучкість. Він мав зав’язані очі, як Гомерова Феміда. В ньому була сліпа упевненість стріли, що бачить тільки ціль, у яку вона невідхильно летить. В революції немає нічого небезпечнішого за прямолінійність. Сімурден ішов уперед фатально.

Сімурден гадав, що в соціальних переворотах крайність є надійним грунтом. Така помилка властива людям, що заміняють розум логікою. Сімурден ішов далі Конвенту, далі Комуни. Він належав до Єпіскопства.

Об’єднання, що звалося Єпіскопством, бо його збори відбувалися в одному із залів старого єпіскопського палацу, було скоріше зборищем, ніж спілкою. Як і в Комуні, сюди приходили мовчазні й значущі глядачі, що, як казав Гара, «мали при собі стільки пістолетів, скільки було в них кишень». Єпіскопство було дивною мішаниною, мішаниною різних народів і водночас паризькою, що аж ніяк не виключає одне одне, бо Париж — це місце, де б’ється серце народів.

В Єпіскопстві почуття простого люду розпалювалися до білого жару.