Володимир Арєнєв - Правила гри. Частина друга

що ті збираються сьогодні взяти штурмом другу вежу. І диви, щось вони там робили… А дзвони дзеленчали сьогодні гучніше, ніж звичайно.

Обхад повернувся до вогнища, присів. Позбавлений зберігав мовчанку, немов скнара — своє золото. Дивився на розпечені вуглини, ворушив їх посохом.

У курені позіхнув Джулах, прокидаючись.

У мовчуні накреслилася невловима зміна. Він, здається, не ворухнувся, ні тілом, ані обличчям, та відчувалося внутрішнє напруження.

— У нас — гість, — не обертаючись, кинув тисячник.

— Бачу, — спокійно сказав жрець. — Хто такий?

— Тутешній божевільний. Хоча маю підозру, що насправді — майстерний артист.

— Все може бути. Розмовляє?

— Горці сказали — ні.

— Що в ущелині?

— Південно-Східна здалася. Південно-Західну, схоже, збираються сьогодні штурмувати. Дурість.

— Хтозна… — Джулах увесь цей час стояв за спиною Обхада і тепер, швидко точним порухом вдарив його по потилиці.

— Хтозна, — сказав вже зовсім іншим тоном. — Хтозна.

Позбавлений повільно підвівся із землі та зблиснув у присмерку білками очей.

— Що тепер?

Не відповідаючи, Джулах стиснув зап’ястя тисячника — перевіряв пульс.

— Живий, — промовив задоволено.

— Добити його, — запропонував Позбавлений.

Джулах похитав головою:

— Ні в якому разі. Він більше стане нам у пригоді живий. Зараз…

Він збігав до куреня, приніс звідти свій подорожній мішок та витяг з нього невеличку пляшечку. Відкоркував та влив рідину Обхаду до рота.

— Але ж він не проковтне…

Джулах лише відмахнувся.

— Збирайся, — наказав, вкладаючи пляшечку назад. — Треба поспішати — поки не поставили дозори, як обіцяв Ха-Кинг. Про все дізнався? Зможемо втекти?

Позбавлений впевнено кивнув.

— Тоді — вирушаймо, — звелів Джулах.

Вони прослизнули у темряву та почали спускатися до підніжжя Коронованого, залишивши на галявині згасле вогнище та напівмертвого Обхада.

/зміщення — несподіваний удар по голові, в очах запалюються вогні/

Голова страшенно боліла, розколюючись від калатання дзвонів, але Талігхіл не йшов. Він мусив бути тут і зараз.

Худорлявий дзвонар із шрамом на губі віддав йому свої затички та час від часу, коли виникала пауза у розмові, шанобливо позирав на правителя. Витримати такий гул було не просто.

Решта — і Тесса, і Хранитель, і Тієліг — пішли, від чого, чесно кажучи, Талігхілові стало тільки легше. Від уважних очей жерця навряд чи вдалося б приховати стан, у якому перебував зараз Пресвітлий — суміш розгубленості, прикрості, невпевненості та ще демони відають чого.

Війна несподівано для Талігхіла наблизила своє оскалене обличчя та сміялася, дивлячись в його розширені зіниці. Вже звечоріло, але він все одно розрізняв у світлі палаючих вогнів метушню малих постатей у вікнах та отворах колишніх балконів Південно-Західної. Постаті, зчепившись одна з одною, летіли вниз, ніби пташенята грифів, у котрих ще не виросло пір’я, летіли, аби важко впасти на дно ущелини, так і не розкривши крил. Іноді починало здаватися, що дзвони, всі водночас, збожеволіли. Тієліг твердив: справа в якійсь травичці, дим від якої викликає подібну реакцію. Але яка, по суті, різниця? Головне — результат. За добу здали дві вежі, дві з чотирьох, які вважалися непереможними.

Але ж ти очікував чогось подібного. Знав, що цим, зрештою, все і закінчиться.

Так! Але не настільки швидко!

Худорлявий дзвонар відійшов від дзвонів, за ним залишали линви й інші. В Південно-Західній продовжували калатати, нехай навіть і в Північно-Східній розмову припинили.

— Що сталося? — різко запитав він. — Чому…

Дзвонар знизав плечима:

— Верзуть якісь нісенітниці. Певно, дорвалися сторонні люди.

«Люди» він вимовив із деякою заминкою, і Талігхіл його розумів. Навряд чи це могли робити люди при здоровому глузді.

Він віддав дзвонареві затички, подякував та повернувся до ущелини, аби слідкувати за тим, що там відбувається.

Можливо, завтра нас чекає те ж саме. І мої побоювання стосовно того, що хуміни відшукають стежки та обійдуть ущелину, виявляться безпідставними. Слід приготуватися до найгіршого.

Хоча Пресвітлий і розумів, що приготуватися до такого неможливо. Хіба що негайно оголосити відступ. Бо і так, вважай, п’ята частина армії, котру він привів у Кріну, загинула. А часу вони майже не виграли.

Саме тому відступати зараз безглуздо. З таким же успіхом я можу залишатися тут — поразка завтра або післязавтра, чи не все одно? Звичайно, якщо підходити з позицій махтаса. У житті («в легендах» — виправився) інколи трапляються дива і останньої миті з’являється герой-рятівник. Але легенди, на жаль, не схожі на дійсність.

— Поклич Тієліга, — звелів він Джергілові.

Той покірно кивнув та пішов униз. Храрріп, який чекав, на сходах, зайняв місце колеги.

Тим часом з деяких вікон Південно-Західної потяглися до зірок у благанні про допомогу долоні полум’я. Незграбні пташенята і далі намагалися злетіти. Дзвони нарешті замовкли.

— Найдивовижніше те, що падальщики й досі не залишили Кріну, — незворушно зауважив Тієліг, стаючи поруч із правителем та прихиляючись, як і той, до бійниці. — А ґвалт тут стоїть неймовірний.

Талігхіл подивився на жерця, і Тієліг осікся, відводячи погляд:

— Так, Пресвітлий. Страшно. І тебе навряд чи втішить, що всі вони знайдуть спокій у володіннях Ув-Дайгрейса, чи не так?

— Але ж доказів немає, жерцю, — несподівано для себе мовив Талігхіл. — Немає доказів, що насправді десь існують такі володіння.

— Докази потрібні тим, у кого недостатньо віри, Пресвітлий. Але навіть ті, хто має сумніви, можуть потрапити у край Бога Війни, якщо їхні діяння будуть бажані Ув-Дайгрейсу.

Правитель похитав головою:

— Надто пишномовно звучить, вибачайте, Тієліже.

— Так, інколи проривається, даруйте, — пробурмотів він, маючи на увазі чи то своє пафосне висловлювання, чи то те, що дозволив собі звернутися до Пресвітлого на «ти».

— Нічого… Між іншим, а що станеться з тими, чиї діяння не будуть «бажані»?

— Народяться знову, — знизав плечима Бог Війни. — Загальновідома істина.

— Чи ж істина?

— Боюся, отримати докази, які повністю вас задовольнять, ви зможете лише після смерті.

— Не виключено. І здається, незабаром матиму такий шанс, як вважаєте?

— Не певен, — похитав головою Тієліг. — Навряд чи вони привезли багато пелюсток ша-тсу. Це — рідкісна штуковина, отож деякий час вам ще доведеться помучитися сумнівами.

— Довше б, — пробурчав Пресвітлий. — Ви гадаєте, нам поки що нічого не загрожує?

— Чому? — загрожує. Тільки не дим жовтих пелюсток ша-тсу. А от що саме — завтра дізнаємося. Можливо, у них не залишилося більше ніяких трюків. А може, ще дещо приховано. Побачимо.

— Дякую, ви чудово вмієте вселяти надію.

— Для цього, гадаю, у вас вистачає рабів, правителе.

— Що ж, дякую за правду.

— Завжди до ваших послуг, — Тієліг відкланявся та залишив дзвіницю.

Спускаючись крутими східцями, він замислено стукав пальцями по руків’ях ножів, котрі виглядали з чохлів нарага. Хоча думками верховний жрець був далеко від реальності, він тим не менш відмітив блідість обличчя ватажка