Френк Херберт - Діти Дюни

— Йди… йди…

Увесь цей час Лето докоряв собі, що вмовив Гані на цю гру в батьків. Раніше вони часто так гралися, але останнім часом Ганіма відмагалася від неї. Він збагнув, що жінкам тяжче опиратися внутрішньому нападу. Ось де джерело побоювань Бене Ґессерит.

Минали години, а тіло Ганіми досі ще тремтіло й корчилося у внутрішній битві, однак тепер сестрин голос приєднався до суперечки. Він чув, як вона розмовляє з цим внутрішнім образом, благаючи:

— Мамо… прошу… — І ще раз: — Ти бачила Алію! Невже ти станеш ще одною Алією?

Нарешті Ганіма притулилася до нього й прошепотіла:

— Вона прийняла це. Вона пішла.

Він гладив її по голові.

— Гані, пробач мені. Пробач мені. Ніколи більше не попрошу в тебе цього. Я був самолюбом. Даруй мені.

— Нема що пробачати, — сказала Ганіма, а її голос уривався, наче вона задихалася після тяжкого фізичного зусилля. — Ми навчилися багато чого, про що мусили знати.

— Вона казала тобі про багато речей, — промовив він. — Поділишся зі мною пізніше, коли…

— Ні! Зробимо це зараз. Ти мав рацію.

— Мій Золотий Шлях?

— Твій клятий Золотий Шлях!

— Логіка даремна, якщо вона не озброєна основоположними фактами, — сказав він. — Але я…

— Бабуся повернулася, щоб керувати нашою освітою та перевірити, чи ми не… заражені.

— Це те, що казав Дункан. Нічого нового в…

— Простий розрахунок, — погодилася вона, а її голос зміцнів. Відсунулася від нього й глянула на пустелю, що лежала в тиші досвітку. Ця битва… це знання коштувало їм ночі. Королівська Гвардія за водними печатями мусила багато чого пояснювати. Лето подбав, щоб ніхто їх не турбував.

— Люди часто вчаться тонкощів з віком, — сказав Лето. — Чого ж ми навчаємося від усієї тієї віковічності, з якою стикаємося?

— Всесвіт, який ми бачимо, ніколи точно не збігається з фізичним Усесвітом, — мовила вона. — Ми не можемо сприймати нашу бабусю як абстрактну бабусю.

— Це було б небезпечно, — погодився він. — Але моє пита…

— Є дещо, окрім тонкощів, — перебила його Ганіма. — Мусимо мати місце у свідомості, щоб спостерігати за тим, чого не можемо передбачити. Тому… мама часто казала мені про Джессіку. Врешті-решт, коли ми обидві погодилися на внутрішню заміну, вона багато про що мені розповіла.

Ганіма зітхнула.

— Ми знаємо, що вона наша бабуся, — сказав він. — Вчора ти провела з нею багато часу. Чи це тому…

— Наше знання визначить нашу реакцію на неї, якщо ми це дозволимо, — промовила Ганіма. — Це те, від чого мене перестерігала мама. Вона процитувала раз Джессіку й… — Ганіма торкнулася його плеча, — я почула всередині луну цих слів, промовлених бабусиним голосом.

— Перестерігала тебе, — сказав Лето. Ця думка його занепокоїла. Невже ні на що в цьому світі не можна покластися?

— Більшість смертельних помилок корениться в застарілих засадах, — мовила Ганіма. — Це те, що цитувала мама.

— Чистісінько Бене Ґессерит.

— Якщо… якщо Джессіка повністю повернулася до Сестринства…

— Це було б для нас дуже небезпечно, — продовжив він її думку. — Ми маємо кров їхнього Квізац Хадераха — чоловічого відповідника Бене Ґессерит.

— Вони не облишать цих пошуків, — сказала Ганіма, — але можуть облишити нас. Наша бабуся може бути знаряддям.

— Є інший спосіб, — промовив він.

— Так, нас обох… спарувати. Але вони знають, що рецесивні гени можуть ускладнити це парування.

— Це ризик, який вони мусять обговорити.

— До того ж з нашою бабусею. Мені не подобається цей спосіб.

— Мені теж.

— Попри те, що це не вперше королівська династія намагається…

— Мені це огидно, — сказав він, здригнувшись.

Вона відчула цей рух і замовкла.

— Сила, — промовив він.

Завдяки дивній алхімії їхньої схожості, вона знала, куди бігла його думка.

— Сила Квізац Хадераха мусить провалитися, — погодилася вона.

— Використана таким чином, — промовив він.

У цю мить над пустелею за їхнім спостережним пунктом зайнявся день. Вони відчули початок спеки. Рослини під скелею набули барв. Сіро-зелене листя відкидало на землю шпичасті тіні. Низьке ранкове світло сріблястого сонця Дюни осяяло зелений оазис у скельному колодязі, повний золотих і фіолетових тіней.

Лето встав, потягуючись.

— Отож, Золотий Шлях, — промовила Ганіма. Сказала це як сама собі, так і йому. Знала, як останнє батькове видіння зіткнулося зі снами Лето і влилося в них.

Щось тернулося об водні печаті позаду них, почулося бурмотіння.

Лето повернувся до прадавньої мови, яку вони використовували, аби зберегти таємність.

— Л’лі ані говр саміс см’кві овр саміт сут.

Саме тоді вони вирішили остаточно. Дослівно це означало: «Будемо разом у смерті, хоча лише одне з нас повернеться, аби сповістити про це».

Тоді Ганіма підвелася, і вони разом вернулися крізь водні печаті до січі. Охоронці зривалися з місць і кланялися, коли близнята прямували до своїх покоїв. Цього ранку натовп якось інакше розступався перед ними, перезираючись із охоронцями. Самотнє чування вночі над пустелею було старим фрименським звичаєм для святих мудреців. Усі Умма практикували таке чування. Робив так Муад’Діб… і Алія. Тепер настала черга королівських близнят.

Лето помітив зміну поведінки й звернув на неї увагу Ганіми.

— Вони не знають, що ми вирішили для них, — промовила вона. — Справді не знають.

— Це вимагає найсприятливішого початку, — сказав він, далі користуючись таємною мовою.

Ганіма завагалася на мить, аби сформулювати свої думки. Тоді мовила:

— Тим часом траур за близням має бути цілковито справжнім, — аж до спорудження гробниці. Серце мусить іти слідом за сном, аж доки не настане пробудження.

У прадавній мові це було надзвичайно заплутане речення, в якому використано об’єктний займенник, відділений від інфінітива. Це був синтаксис, що дозволяв кожній групі слів вивертатися, набуваючи кількох різних значень. Усі ці значення були чіткими й доволі виразними, але й тонко між собою пов’язаними. Зокрема, вона сказала, що план Лето містить ризик смерті, неістотно, справжньої чи вдаваної. Призведе до зміни, схожої на смерть, дослівно «похоронного вбивства». І до цілості додано значення звинувачення того, хто виживе, аби сповістити: він має діяти як уцілілий. Будь-який помилковий крок звів би нанівець увесь план, а Золотий Шлях Лето перетворився б на глухий кут.

— Напрочуд тонко, — погодився Лето. Він розсунув завіси, коли вони ввійшли до власного передпокою.

Їхні слуги лише на мить відірвалися від своїх справ, коли близнята перейшли до склепінчастого переходу, що вів до приміщень, призначених для леді Джессіки.

— Ти не Озіріс, — нагадала йому Ганіма.

— Навіть не намагатимусь бути ним.

Ганіма взяла його за руку, зупиняючи.

— Алія дарсатай гавнус м’смов, — перестерегла вона.

Лето зазирнув сестрі в очі. Справді, від вчинків Алії тхнуло чимось бридким, і це мусила зауважити їхня бабуся. Він схвально усміхнувся Ганімі. Вона змішала прадавню мову із