Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

чеснот, як він, і що, мабуть, є й інша спонука до вдосконалення, ніж прагнення смертельного спокою, але це тільки моє припущення, яке я лишаю вам для подальшого опрацювання. Щойно я хотів переконувати вас присвятити своє життя головним чином тому, щоб навчитися так гарно померти, як наш друг Муцій, але, мабуть, краще не буду, бо ви можете висловити мені чимало сумнівів. Наприклад, можете сказати, що небіжчикові треба було також навчитися обережності й уникати пасток, щоб не померти дочасно. І ще я згадав, як один школяр на нагадування вчителя, що кіт повинен присвятити своє життя тому, щоб навчитися померти, досить зухвало відповів, що це не така важка справа, бо кожному щастить померти з першого разу. А тепер, тяжко засмучені юнаки, присвятімо кілька хвилин тихим роздумам.

Гінцман замовк, знов провів правою лапою по вухах і обличчю, потім, мабуть, поринув у глибоку задуму, бо міцно заплющив очі. Врешті, коли всі відчули, що він надто довго не озивається, староста Пуф штовхнув його і прошепотів:

– Гінцмане, ти, певне, заснув! Мерщій закінчуй свою промову, бо ми всі страшенно зголодніли!

Гінцман стрепенувся, знову став у красиву позу промовця й повів далі:

– Любі мої братове! Я сподівався здобутись ще на кілька високих думок і блискуче закінчити цю промову, але в голові в мене порожньо, мабуть, з великого жалю, який я намагався відчути, я трохи отупів. Тому дозвольте вважати мою промову закінченою, і я сподіваюся, що ви не відмовитесь скласти їй найвищу оцінку. А тепер заспіваймо наше звичайне «De чи Ex profundis».[309]

Так цей чемний юнак закінчив свою жалобну промову, що хоч з погляду риторики здалася мені добре складеною і справила гарне враження, а проте мала в собі чимало зайвого. А саме, я вважав, що Гінцман намагався швидше показати свій блискучий ораторський хист, аніж ушанувати бідолашного Муція після його сумного скону. Все, що він казав, зовсім не пасувало до нашого приятеля Муція, скромного, простодушного, відвертого кота, в доброті й щирості якого я сам переконався. Крім того, Гінцманова хвала була вельми двозначна, тож промова після закінчення, власне, мені не сподобалась, але поки він її виголошував, мене приваблювали врода промовця і його справді виразна декламація. Мабуть, староста Пуф теж був такої думки: ми ззирнулися й порозумілись щодо Гінцманової промови.

Як і належало після закінчення промови, ми заспівали «De profundis», що, коли таке можливе, звучало ще сумніше, ще несамовитіше, ніж жахлива поминальна пісня перед промовою. Відомо, що співаки нашого роду як ніхто вміють віддати найглибший смуток, найтяжче горе, чи то буде скарга палкого або зневаженого кохання, чи плач за дорогим небіжчиком; навіть холодну, черству душу людини глибоко зворушує такий спів і їй доводиться крутою лайкою полегшувати свої стиснені груди. Коли «De profundis» затихло, ми підняли тіло померлого товариша й опустили в глибоку могилу в кутку льоху.

Але тієї миті сталося найнесподіваніше і найзворушливіше з усієї похоронної церемонії. Три молоденькі кішечки, гарні, мов білий день, підбігли до відкритої могили й заходились притрушувати її картоплинням і листям петрушки, зібраним у льоху, а четверта, старша за них, ще й заспівала простеньку зворушливу пісню. Мелодія була мені знайома, коли я не помиляюся, текст пісні, з якої взято цю мелодію, починається словами: «Ялиночко, ялиночко!» і т. д. Це були, як шепнув мені на вухо староста Пуф, дочки небіжчика Муція, що в такий спосіб справляли поминки по батькові.

Я не міг відірвати очей від співачки, вона була чарівна, звуки її милого голосу й зворушлива жалобна пісня так заполонили мене, що я аж заплакав. Але сум, який вона мені навіяла, був особливий, бо водночас він будив у моєму серці солодку втіху.

О, як мені висловити, не злукавивши, свої почуття! Я всім своїм серцем горнувся до співачки, мені здавалося, що я ніколи не бачив молодої кішки, яка мала б таку шляхетну поставу, такий гордий погляд, була б така дивовижно вродлива.

Чотири дужих коти, не шкодуючи сили, нагребли стільки піску й землі, що вистачило засипати могилу; похорон закінчився, і ми поквапились до столу. Гарненькі Муцієві дочки хотіли піти собі, але ми їх не пустили, наполягли, щоб вони також пом'янули батька, а я виявився таким спритним, що повів до столу найвродливішу і сів поряд з нею. Якщо спершу мене засліпила її краса, зачарував її мелодійний голос, то тепер її ясний чистий розум, її щирість, ніжність почуттів, незіпсована цнотлива жіночність, що променіла з її душі, підняли мене на вершину захвату. В її устах, в її солодких словах усе набирало особливого чару, розмова з нею була милою, ніжною ідилією. Наприклад, вона тепло оповідала про молочну кашу, яку всмак їла за кілька днів до батькової смерті, а коли я сказав, що в мого господаря дуже добре готують таку кашу й щедро присмачують її маслом, вона глянула на мене своїми невинними очима голубки, що пускали зелені стріли, й запитала тоном, від якого в мене затремтіло серце:

– О пане, ви, певне… певне, теж любите молочну кашу? З маслом, – додала вона потім, ніби в полоні мрій.

Хто не знає, що вродливим квітучим семи-восьми-місячним дівчатам (десь такого віку й була, мабуть, ця красуня) ніщо так не личить, як легенька мрійливість, а часто навіть буває, що перед тією мрійливістю не можна встояти. Отож і вийшло так, що, враз запалавши коханням, я палко стиснув красуні лапку й голосно вигукнув:

– Ангелятко моє! Снідай зі мною молочною кашею, і я не проміняю свого щастя ні за які життєві блага!