Джеймс Олівер Кервуд - Бродяги Пiвночi

Маретта, вона вже долала Бистрину Смерті. Тоді це її страшенно налякало. В її пам’яті Бистрина залишилася смертяним страховиськом, що лютим ревом зустрічає своїх жертв. І доки вони наближалися, Кент розповів їй трохи більше про Бистрину. Лише іноді тут трапляються смертельні випадки. У самому гирлі Бистрини є велика, гостра, як ніж, скеля, схожа на драконячий зуб, що розрізає Бистрину на два бурхливі канали. Якщо баркас триматиметься лівого каналу, вони в безпеці. Буде чималий рев і громоподібний гуркіт, проте ревіння Бистрини, запевняв Кент, це наче гавкіт беззубого і безпечного собаки.

Лише якщо судно стане некерованим чи налетить на Драконячий Зуб, чи зверне у праве русло замість лівого, станеться трагедія. Сказавши це їй, Кент почув у відповідь її захопливий тихий грудний сміх.

— Хочете сказати, Джимсе, якщо не станеться одна з цих ймовірних речей, ми виберемося живими і здоровими?

— Жодна з них не станеться — принаймні не з нами, — швидко зауважив Кент. — У нас міцне маленьке суденце, ми не вріжемося в скелю і звернемо ліворуч так гладко, що ви навіть не помітите, як це станеться.

Він усміхнувся до неї, демонструючи дивовижну впевненість.

— Я тисячі разів долав її, — запевнив він.

Він прислухався. Тоді раптом витягнув із кишені свого годинника. Було чверть на четверту. Чуткі вуха Маретти вловили те, що він почув. У повітрі лунав низький тремтливий гуркіт. Він повільно, але впевнено наростав. Кент кивнув у відповідь на німе запитання в її очах.

— Пороги в голові Бистрини Смерті! — скрикнув він, і його голос тремтів від радощів. — Ми перемогли їх. МИ В БЕЗПЕЦІ!

Судно ковзнуло за поворот, і за півмилі попереду вони побачили білу піну, що здіймалася над порогами. Швидкість потоку під ними шаленими темпами зростала. Всією вагою тіла Кент наляг на весло, щоб тримати баркас посередині.

— Ми у безпеці, — повторив він. — Розумієте, Маретто? МИ У БЕЗПЕЦІ!

Він промовляв слова, на які вона так чекала, даючи зрозуміти, що нарешті настав той час, коли вона може виконати свою обіцянку. Слова, які він промовляв уголос, сповнювали його радісним збудженням. Йому здавалося, що він кричить від радощів. А тоді, в одну мить, він побачив зміну, що відбулася в її обличчі. Широкі здивовані очі дівчини дивилися не на нього, а повз нього. Вона вдивлялася у зворотному напрямку, і коли він почав був говорити, її обличчя сполотніло.

— СЛУХАЙТЕ!

Вона була напружена, скам’яніла. Кент озирнувся. І в ту мить понад гуркіт ріки, що дедалі зростав, до нього долетіло ритмічне: «ТОРОХ-ТОРОХ-ТОРОХ» поліційного патрульного катера з Пристані Атабаска!

Глибокий видих вирвався з-поміж його губ. Коли Маретта відірвала погляд від ріки і глянула на нього, його обличчя було, наче різьблена скеля. Він дивився перед собою неживими очима.

— Ми не можемо пройти Бистрину, — сказав він. Жорстким і несправжнім почувся їй голос Кента. — Якщо ми це зробимо, вони дістануть нас раніше, ніж ми висадимося на другому березі. Ми маємо дати потоку віднести нас до берега — ЗАРАЗ.

І, вирішивши так, він уклав усі свої сили в дію. Він знав, що не можна втрачати навіть сотої частки секунди. Пороги, що здалека засмоктували воду, вже тягли баркас до себе, і могутніми ударами по воді він намагався спрямувати суденце до західного берега. Швидко все зрозумівши, Маретта усвідомила, яке безцінне значення можуть мати кілька секунд. Якщо вони потраплять у сильніший коловорот при порогах, перш ніж дістануться берега, вони змушені будуть долати Бистрину, а в цьому випадку катер наздожене їх швидше, ніж вони встигнуть висадитися. Вона підстрибнула до Кента і доклала власних сил, допомагаючи йому з веслом. Фут за футом, метр за метром судно здійснювало рятівний прорив на захід, й обличчя Кента освітилося торжеством, коли він кивнув у напрямку лісистої коси, що випиналася, наче товстий палець, посеред річки. За тим місцем нестримні води збивалися в піну, і можна було помітити перші чорні скелі, які відзначали початок Бистрини.

— Ми впораємося, — він упевнено посміхнувся. — Ми пристанемо до тієї коси, близько до самого берега. Не бачу, щоб катер міг причалити десь ближче милі від Бистрини. А опинившись на березі, ми втікатимемо вп’ятеро швидше, ніж вони за нами гнатимуться.

Обличчя Маретти вже не було блідим, навпаки — палало від збудження. Він помітив білий блиск її зубів крізь розтулені вуста. Її очі переможно сяяли, і він розсміявся.

— Ви прекрасний маленький боєць, — кричав він у захваті. — Ви… ви…

Він змовк на півслові, почувши тріск, що пролунав для нього, наче пістолетний постріл над самим вухом. Він смикнувся вперед і розтягнувся на дні баркаса, при падінні вхопившись за тендітну фігуру Маретти й потягнувши її за собою. За мить вони двоє були вже на ногах і, онімівши, дивилися туди, де щойно було весло. Його лопать зникла. Кент усвідомлював, що чує, як поряд тихо скрикнула дівчина, а тоді її долоня міцно обвилася навколо великого пальця його руки. Вони більше не здатні були керувати, і судно понесло вбік. Воно проминуло лісисту косу. Білий вир нижніх порогів підхопив його, і Кент, дивлячись перед собою в чорну утробу смертельної пастки, що чекала на них, притягнув Маретту до себе й міцно обійняв.

Роздiл 22

У першу мить, побачивши