Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

«Sirius» — геть усі лампочки Європи знають, що сталося. Всі змовкають від безсилля, від капітуляції перед лицем боротьби, яку вони вважали міфом. А що ми вдіємо, мерехтить спільна думка над пасовиськами сплячих овець, вздовж автобанів, аж до понурих кнехтів на вугільних пристанях півночі, ми ніколи нічого не могли вдіяти… Щойно хтось їм дає бодай найменшу надію на вихід за межі, як виникає Центр Розжарювальних Ультра-аномалій і його забирає. Можливо, дехто і подекуди все ж протестує, але це лише інформація з модульованим розжаренням, безневинна, вона навіть близько не стоїть до вибуху в пику можновладців, вибухів, які Байрон передбачив ще колись у палаті для Малят, у пору своєї невинності.

Його забирають до Нойкьольна, до підвальної кімнати в будинку склодува, який боїться ночі, тож Байрон світитиметься постійно і наглядатиме за келихами із безбарвного скла, грифонами та квітковими кораблями, альпійськими козлами у стрибку, зеленими павутинками, похмурими крижаними божествами. Це одна з багатьох так званих «контрольних точок», де здійснювати моніторинг підозрілих лампочок дуже легко.

Не минає і двох тижнів, як у скрижанілих камінних коридорах лунає гонг, і обличчя на мить відриваються од лічильників. Гонг лунає нечасто, гонг — це щось особливе. Байрон просвітився 1000 годин, і тепер процедура стандартна: Центр Розжарювальних Ультра-аномалій відправляє до Берліна вбивцю.

Але стається щось незвичайне. Так, збіса дивне. План такий: розтрощити Байрона і просто у майстерні перетворити на бите скло і сировину — вольфрам, звичайно ж, утилізувати, а решта нехай переродиться у наступній роботі склодува (повітряна куля, що вирушає у далеку подорож з вершини білого хмарочоса). Такий розвиток подій для Байрона аж ніяк не найгірший, бо він, як і «Phoebus», добре знає, скільки годин відбув. Тут, у майстерні, він досить надивився, як скло у печі перетворюється на безформну масу, з якої знову й знову виливають скляне розмаїття, тож залюбки крізь усе це пройшов би й сам, але його затягло у Кармічне колесо. Палахкотить помаранчева шихта, глузує, знущається. Байронові не втекти, він приречений на нескінченний цикл патронів і крадіїв ламп. Ось заскочив юний Ганзель Ґешвіндіх, ваймарський безпритульник, викручує Байрона з-під стелі й обережно запихає до кишені, а тоді Gesssschhhhwindig[611]! — і знов у двері. У сни гутника вривається пітьма. З усіх прикрощів, які його сни вихоплюють з нічного повітря, згасле світло стає найгіршим. Світло у його снах завжди було сподіванням: головним, смертельним сподіванням. Отже, контакти обриваються по спіралі, сподівання перетворюється на пітьму, а склодув раптом прокидається у сльозах:

— Хто? Хто?

«Phoebus» не шаленіє, таке раніше вже бувало, на все є відповідна процедура. Декому доведеться попрацювати понаднормово, тож від такої неочікуваної удачі виникає неясне, повне співчуття задоволення і тією ж мірою непевне збудження порушення рутини — якщо тобі потрібні сильні почуття, забудь про «Phoebus» одразу. Їхні пошукові загони з кам’яними обличчями вже виходять на вулиці, вони більш-менш знають, де в цьому місті шукати, і припускають, що жоден з їхніх споживачів не знає про Байронову безсмертність, отже, дані про викрадання Не-безсмертних лампочок можна застосувати і до Байрона. Такі дані накопичуються у бідних столичних районах, єврейських кварталах, наркоманських закамарках, де нипають гомосексуалісти, повії та ворожки. За логікою, саме там і мешкають крадії лампочок, якщо брати до уваги злочинність. Бачте, яка пропаганда, це злочини супроти моралі. «Phoebus» виявив — зробив одне з найбільших відкриттів нашого часу, — що споживачам потрібне відчуття гріховності, що почуття провини у відповідних невидимих руках є найпотужнішою зброєю. В Америці Лайл Бленд і його психологи мали цифри, свідчення фахівців і гроші (гроші у пуританському значенні — зовнішнє і видиме схвалення їхніх намірів), яких вистачало, щоб у точці перетину між науковою теорією та фактом спрямувати Відкриття Почуття Вини у потрібному напрямку. І підтримати Бленда судилося саме темпам зростання за останні роки (насправді, Бленда підтримав секстет почесних носіїв домовин, старші члени «Салтьєрі, Пур, Неш, де Брутус і Шорт», та ще шмаркатий Лайл-молодший — Бадді останньої миті захотілося піти подивитися «Дракулу». Ну й добре). З усього спадку, залишеного Блендом, Єресь Лампокрадства, очевидно, була найграндіознішою. Це не просто означає, що хтось не купить лампочки, це означає, що хтось не подасть енергії в патрон. Це гріх як проти «Phoebus», так і проти Мережі, такому ніхто з них не потуратиме.

Отже, «Phoebus» виряджає поліцаїв на пошуки вкраденого Байрона, але безпритульний уже вшився з міста, подався до Гамбурґа, виторгував за Байрона у повії з Репербана трохи морфію для кайфу, сьогодні у молодої пані клієнт — рахівник-калькулятор, якому подобається, коли йому в дупу вставляють електричні лампочки, і цей клієнт приніс покурити дещицю гашишу, тому, коли вже йде, забуває, що Байрон і далі сидить у дупі — фактично, геть цього не зауважує, бо коли йому нарешті таки треба сісти (у трамваї він весь час стояв), він сідає у себе в туалеті і раптом хлюп! — Байрон шубовснув у воду і пошшшууумів! зі стічними водами у гирло Ельби. Так, він достатньо округлий, щоб пройти той шлях більш-менш гладко. Багато днів плаває на поверхні Північного моря, поки дістається до Гельґолянду — червоно-білого тістечка «Наполеон» посеред моря. Якийсь час він живе в готелі між Генґстом і Мьонхом, аж поки його повертає на материк літній священник, що довідався про безсмертність Байрона під час звичайного сну про смак якогось «Гохгаймера» 1911 року… аж раптом величний берлінський Eispalast[612], лунка, похмура печера із залізними фермами, запах жінок у блакитних тінях — парфуми, шкіра, хутряні костюми для катання на ковзанах, крижаний пил у повітрі, виблискують ноги, випинаються стегна, грипозно спалахує жага, безпомічність наприкінці ляскання батога, крізь сонячне проміння, наповнене крижаними порошинками, мчить ракета, а голос у розпливчастому дзеркалі під ногами промовляє:

— Знайди того, хто сотворив диво. Він святий. Покажи його всім. Допоможи його канонізувати… — Ім’я у складеному старим списку з приблизно тисячі туристів, котрі побували на Гельґолянді після того, як Байрона підібрали на узбережжі. Священник розпочинає мандри потягом, пішки, «іспано-сюїзою», перевіряючи кожного туриста зі списку, але не просувається далі Нюрнберга, де його валізу з Байроном, загорнутим у підризник, викрадає самозваний священник, лютеранин на прізвище Маусмахер, що полюбляє виряджатися у римо-католицькі ряси. Тож цей Маусмахер, якому остогиділо класти папські хрести перед дзеркалом, вважає, що буде по-справжньому круто, якщо вийти на поле цепелінів при повному параді під час нацистського зібрання зі смолоскипами і почати благословляти всіх підряд. Палахкотять зелені смолоскипи, червоні свастики, мерехтить мідь, а отець Маусмахер озирає