Стівен Кінг - Темна вежа. Темна вежа VII

живий чує й прагне без ганьби

Скінчити шлях свій, за любов тої юрби

Оддячити любов’ю без тривоги.

VII

Так я тривалий час горів в поході цім,

Пророцтва чув про нездійсненність

Тих мрій від лицарів, для кого одкровенням

Була лиш Вежа Темная… І з тим

Я ледь не розміняв сих мрій на дим,

У шалі сумнівів насилу не спалив натхнення.

VIII

Тож тихий, мов печаль, я повернув

Од лиховісного каліки на стежину,

Що показав він. Сумовитую рівнину

Неначе день той кволий оком озирнув,

Червоним поглядом востаннє обманув,

І впали сутінки, й поглинули людину.

IX

Я озирнувся кроків через два,

Востаннє шлях назад собі означить,

Та що ж моє зрадливе око бачить?

Ні стежки, ні каліки — лиш трава

Сіра до обрію все шелестить. Овва!

Вперед дорога та біжить, і обрій лиш маячить.

X

Отож ізнову в путь. Ніде на світі

Природи споловілішої не довелося

Набачити. Сухі лиш будяки, неначе осінь

Там вічно панувала замість літа,

І множилася, не боялась вітру

Та їхняя рідня, що нешляхетна зовсім.

XI

Ні! Злидні та печаль — безперестанний

Талан у цього краю. «Тож уздри

Чи очі затуляй! — природа мовить без журби. —

Я не розправлю крил, лиш невблаганне

Страшного суду полум’я захланне

Зцілить тутешній гріх і землю спопелить».

XII

Будяк напівзів’ялий піднятися хотів

Понад старою висхлою ріднею,

Та враз дістав удар від неї

За те, що вище він стримів.

Зазеленіти? О гіркий наспів

Брутальної природи епопея.

XIII

Що ж до трави, була вона змарніла,

Як череп прокаженого; стриміли

Стеблини чорні, наче кров скипіла.

Одна сліпа шкапина шолудива

Пришкандибала й стала, очамріла,

Либонь, чортові в пеклі зле служила!

XIV

Живий той кінь? Він мертвий бути міг,

Світив кістками, шия в струпах прогнивала,

Порожні очі з-під гриви сліпо вирячались,

Почварисько було страшне, мов гріх,

Гидкішого створіння, бачить Біг,

В житті стрічать мені не випадало.

XV

І погляд свій до серця я звернув.

Як той, хто перед боєм вина собі просив.

Я попрохав ковток щасливіших часів,

Щоб віднайти все те, що я забув,

Згадай і бийся — приповістка вояків,

Один лише ковток, щоб сили я відчув.

XVI

О ні! Згадав тут я Катберта лик бентежний

Під золотавим водоспадом кучерів.

Коли надворі день вже догорів,

Відчув я руку друга обережну

В своїй руці, але мана безмежна

Забрала його в мене і лишила холод у душі.

XVII

І Джайлз явивсь мені. Ось він стоїть,

Хто чистим полум’ям горів, але розплата

Прийшла з руками зрадників і ката,

Той лик перед очима вогнем тремтить,

Коли читали йому вирок друзі в одну мить

І помсту не вчинив ніхто за брата.

XVIII

Та ліпше нинішнє, ніж бурі крижані,

Що за плечима лишились. Переді мною

Дорога тінь свою плете, нема мені спокою.

Невже ця ніч не явить ані сов, ні кажанів,

Щоб розбудили тишу? Раптом вдалині

Спинили відблиски води думок сваволю.

XIX

Зненацька непомітная ріка

Підкралася і шлях мій перекрито,

Не квола — піниста, щоб чорт в ній мив копита,

Перепочити, ставши біля берега.

Мчить чорний водогін, плюється, наріка

І лють свою вихлюпує сердито.

XX

Мала злостивиця! Вздовж берегів

Низькі сухі дерева похилились,

Вільхи та верби-самогубиці журились

В німому відчаї невідданих боргів

Природі, та ріка, чий лютий гнів

Занапастив їх, котила води та пінилась.

XXI

Я рушив вбрід, і страх у голові метавсь,

Що на мерця ступлю, що прохромлю,

Топкую твань його волосся зачеплю,

Тим списом, на який спиравсь.

Я, певно, проштрикнув щура, та пролунав

Крик немовляти, бридко так озвавсь.

XXII

Я радий був, що річку перебрів

В надії, що побачу ліпший край.

Та марно все! Знайшов я там не рай,

А навпаки — болото я уздрів

Розтоптане після тривких боїв.

Немовби жаб і диких кицьок битви зграй,

XXIII

Та битва в цій місцині відбулась,

Та що звело їх тут на лютий розрахунок?

Нема слідів. Либонь, шалений трунок

Їм вдарив в голови, й збулась

Та мрія рабів галерних про грабунок

Турків. Проти євреїв виступ християн.

XXIV

А понад те — там віддалік, о ні!

Чий безум ту машину в хід пускав?

Велику борону. Тіла людські стинав

І різав на стрічки, мов шовк. Сумні

Стирчали зуби ті сталеві, а мені

Їх вигляд про Тофет геєни нагадав.

XXV

А далі йшли пеньки, де був раніш лісок,

І драговина, далі голая земля

Суха й змертвіла без надії. А здаля

Лиш видно глину, камені, пісок,

Неначе дурень тут погрався і пішов,

Розбивши цяцьку ту, якій увагу приділяв.

XXVI

Тут — барви поплямовані, де мох,

Що проступив з безпліддя земляного.

Поїв усе коростою й іржею віковою.

А там — вінець усіх знемог:

У ляку передсмертнім від тривог

Сухий той дуб роззявив рота зляканого.

XXVII

І до кінця шляху ще сотні верств!

Не відстані, а ночі, що скувала

Мої кроки вперед; немов призвала

Чорного птаха, що майнув повз мене й щез.

Драконячим крилом черкнувши теж.

Небес знамення чи диявола забава?

XXVIII

Певно, що з неба, — бо побачив я,

Поглянувши угору, що рівнину

Вже обступали доокола гори сині,

Губилася в камінних брилах та земля,

Що несподівано скінчилась. І моя

Дорога з нею разом. О лиха година!

XXIX

В омани пастку втрапив я, напевно,

Та тільки де? Либонь, у злому сні,

Коли, Бог зна, ввижалося мені,

Що на шляху не пропаду даремно.

Аж раптом на відчаю межі буремній

Щось клацнуло, як пастка, — я в огні.

XXX

Спалах прозріння душу запалив:

На місці я! Два пагорби праворуч, мов бики,

Припали до землі, у куряві віків

Зчепилися рогами. Яку ж я хибу допустив!

Який же дурень я! Хто засліпив

Ці очі, що не знали невлучних пострілів?

XXXI

Що ж усередині, не Вежа там сама?

Сліпі, як серце дурня, темніють дужі стіни,

Брунатний камінь той не має в світі рівних.

Все як у бурю: так глумливий ельф

Показує, що капітан веде на шельф

Своє суденце, та запізно: судно гине.

XXXII

Не бачив? Не розгледів в сутіні?

Дивись: вертається призахідне багаття,

Спалахує вогнем на схилах гір