Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Ну-як ти тут, кудлатий? Усе дізнався? Усе розвідав? Не мерзнеш? – пес знову лизнув йому руку і якось винувато глянув в очі. – Ти чого? будеш тут далі чи зі мною поїдеш? Живеш-но ти де? – пес знову подивився йому в очі і винувато відвернувся. – Та не заморочуйся ти... гуляй де хочеш. Ми ж друзі. Захочеш – приходь у гості... – Хоч би що там було, але песик відчутно повеселів. На його хитрій мордочці виразно стала помітна посмішка. Він ще раз уже значно більш життєрадісно лизнув Максу руку і рвонув кудись.

Коли народ наситився і за столом потекли неспішні розмови, а молоді явно стало нудно, Макс знайшов старосту.

– А скажи мені, шановний Серху, як у вас заведено дарувати весільні подарунки молодим?

– Так, після першого столу зазвичай, пане. Якщо ви не проти, то ось зараз і подаруємо....

Це дійство, як і всі інші, розпочав староста. Побоюючись, глянувши на Макса, він підійшов до столу, де сиділи молоді, і довго й нудно щось бубонів про те, як він теж був молодим і тоді... а він... а він... а йому... і він... врешті все ж таки подарував моток міцної мотузки. Якій, за його словами, зносу не буде. Макс здивувався такому подарунку, але коли далі пішли люди з речами ще простішими, то все одразу зрозумів і довго картав себе за тупість... Люди підходили поодинці, сім’ями, неодружені, молоді хлопці та дівчата і навіть діти. Дарували хто що міг, і кожен подарунок був безсумнівно потрібною і корисною річчю, а для того, хто дарував, – можливо, єдиним скарбом у його родині. Ось це Макс і зрозумів, що люди настільки поважають коваля, що віддають у подарунок, по суті, найцінніше, що в них є... А він? Легко бути щедрим, коли в тебе півлимона зелених, а на десятку ти можеш ощасливити півселища... А ось так, віддати все для друга? і залишитися з порожніми руками, теплою посмішкою і думкою, що були б руки і здоров’я, а там якось ще заробимо... Кожному дарувальникові Тарх і Рея вклонялися в пояс і від душі дякували... Причому Макс бачив і відчував – усі тут абсолютно щирі. Серед селян були деякі, від яких віяло своєрідним емоційним душком, але це була лише невелика заздрість, але навіть заздрячи, вони чесно бажали всіх благ сім’ї й достатку дому і так само дарували щось, на їхню думку, цінне з усього того, що знайшлося в домі. Алер, Оррі і Тіана приймали подарунки у Тарха або Реї і складали їх на столі. Тут було і кухонне начиння, і інструмент, і підкова, що все життя приносила власникові удачу, жінки дарували мотки вовни, голку, веретено... Подивившись на це все, Макс зрозумів, що його подарунки краще не показувати.

– Пане... щось сталося? – Оррі помітила його стан. Дівчина підійшла нечутно, граціозно оминаючи невеликі купини...

– Та нічого не сталося... такого. Засмучений своєю дурістю... Ну як я віддам Реї набір столових предметів, якщо щойно дитина подарувала Тарху свою улюблену дерев’яну ложку? Це як – ложку цю, не дуже зручну й порядком потерту, що, тепер викинути треба чи засунути куди подалі? Бо ж є набір, який було мимохідь куплено в магазині і я навіть до пуття не роздивився, що там? У який подарунок вкладено більше душі? Як по-твоєму? Усе те, що в мене є, в сотні разів дорожче за те, що дарують ці люди... Але в жодному моєму подарунку немає справжнього... Душі в них немає.

– Це важка проблема, пане... – Оррі помовчала трохи, – але я думаю, ви обов’язково впораєтеся.

– Та впораюся, впораюся... втішила, – Макс усміхнувся... що робити-но, справді? – потік дарувальників уже закінчився, люди тепер дивляться на нього, чекають... – ех... якось буде... – підійшов до столу молодих. Оглянув неабияку купу подарунків.

– Люблять вас люди, правда? – Рея несміливо посміхнулася, Тарх лише зсунув плечима. – Дивлюся я на все це і розумію – мені нічого вам подарувати. У мене немає нічого такого, у що було б вкладено більше душі, ніж у найпростішому подарунку твоїх односельців. Я жебрак... вже вибачте мені. – Рея і Тарх мовчки переглянулися, Оррі стиснула долоні в кулачки і притиснула до щік. – Ну, гаразд... Добре, що у вас так багато справжніх друзів. Я буду дарувати, те, що в мене є. Це просто різні корисні речі, які допоможуть вам і всім іншим. Ви знайдете куди їх застосувати... Отже, – Макс підвищив голос, щоб краще було чути всім. – Перше – я призначаю Рею і Тарха господарськими управителями в селищі. Серх – це анітрохи не применшує твоїх заслуг, просто дуже багато всього треба зробити, ти один не встигнеш, будете разом вирішувати, що і як, а вже подальшу справу вестиме ця парочка. Ще на допомогу Реї залишаються Алер і Тіана, вчи їх, як раніше вчила. А щоб ви ніде не спізнювалися, я приготував вам годинники. – Оррі вже стояла поруч із невеликою коробкою в руках. Серху дістався солідний годинник на ланцюжку, щоб не загубив, Тарху – майже такий самий, тільки трохи по-іншому оформлений. Рея ж отримала акуратний срібний годинник-браслет. Разом з її сережками та ланцюжками виходив непоганий комплект. Це було найкраще з того, що Макс знайшов у майстерні старого Ісаака. У величезній лапі Тарха годинник просто губився, але кришка відчинялася дуже просто, а коваль, незважаючи на свої габарити, був дуже акуратним. Сказати, що Серх був приголомшений – не сказати нічого. Більше сьогодні його ніхто не чув – староста то прикладав годинник до вуха, то давав послухати охочим, як він там цокає, то відчиняв і зачиняв кришку, то знову і знову роздивлявся візерунок на позолоті, проводячи по ньому пальцем. Тарх поводився б так само, але Рея відібрала в нього подарунок, змусивши слухати, що Макс говорить далі.

– Далі... я бачив, багато хто дарував інструменти. Я сподіваюся, що поважний Тарх збереже всі ваші подарунки для пам’яті, а вам зробить нові, – за його знаком четверо хлопців витягли з машини здоровенну скриню і, задихаючись, дотягли її до коваля. – Відкривай, дивись.