Софія Юріївна Андрухович - Амадока

гладеньку штуку так приємно було тримати в руках, занурюючись подумки у фантазії про зустріч із прибульцями з далеких планет, про гонитви і сутички, про космічну зброю. Не менший захват викликала й крихітна чорна коробочка — машинка для загострювання тонких, як волосинка, сталевих бритв. Вона заводилася шнурочком, за який слід було тягнути. Хлопчик поранився вже якось магнетичним лискучим чотирикутничком, на пучці вказівного пальця поволі виступила яскраво-червона краплина — але відтоді цей маленький предмет тільки ще дужче його приваблював. Лежали там ліхтарик, і складаний ніж, і збільшувальне скло, і бінокль, і справжня запальничка. А ще — дідові медалі з війни: «Золота зірка», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною». І альбоми з фотографіями різних часів, які хлопчика не особливо цікавили, і якісь старі листи, пожовклі папери, конверти, записники, течки. А там, під ними, на самому дні — криваво-червона книжка, від якої голова йшла обертом, а кінцівки наливалися приємною тяжкістю, немов у них раптом з’являлися свинцеві гирі, як у продуктовому магазині, де продавчині вправно розкладали комбінацію з важок різного розміру, як під час гри в шахи чи нарди.

На обкладинці червоної книжки була витиснена назва, моторошні, незрозумілі й солодкі слова: «Загальна сексопатологія. Посібник для лікарів». І дрібний густий шрифт, і цілковито незбагненні сторінки, і графіки й рисунки, мінімалістичні схеми — все це було саме таким, щоб відчувати там, за важкодоступним змістом, напружену й пульсуючу царину, заборонену й огидну, недоступну жодним фантазіям, але водночас — невимовно привабливу, невідпорну.

Те, що хлопчикові було доступно, — це кілька сторінок із зображеннями, над якими він надовго зависав, поїдаючи поглядом, цілковито розчавлений і захоплений: темні отвори, ковбаски, мішечки, заштриховані складки й рулетики, що набухали між широко розставленими ногами невидимих схематичних осіб; відтворений у розрізі, такий, як у нього, пісюн; або — великий і докладний малюнок багаторівневої западини, схожої водночас на печеру на морському дні, мушлю з молюском і перлиною серед м’якого пуху ехінодоруса ніжного, пильно вдивлене просто у нього око, велика розкрита брунька, відкрита рана серед допитливо розгорнутого квітколожа.

Іншомовні підписи під рисунком лише посилювали збентеження. Вони були схожі на заклинання чорнокнижників, на відьомське белькотіння. Обриси навколо незбагненного об’єкта нагадували зад із туго стиснутою дірочкою, опуклий живіт і розкладені ноги — і підозри, які в’юнились у хлопчика в голові, від яких йому перехоплювало подих, а на очі наверталися сльози, не давали йому спати ночами. Щось стояло за цим малюнком невблаганне, щось невідворотне. Якась велика і важка істина, якась незглибима втрата. Інтуїтивно він відчував, що цей отвір серед напіврозхилених пелюсток несе з собою знання про життя, яке кардинально різнилося від його дотеперішніх дитячих уявлень. Відколи вперше зазирнув у це пильне око, він перетворився. І повернення назад не було.

Коли чарівливо забриніла десятками своїх скелець коштовна люстра з богемського скла, хлопчик здригнувся — але було вже пізно. Альфа дивилась на нього, широко усміхаючись роззявленою мордою, висолопивши язика, махаючи хвостом. А дід широкими кроками перетнув кімнату, аж затанцювали порцелянові білі слоники в серванті, і навис над ним. Нависала поморщена безсила шкіра його обличчя, поплямлена коричневими острівцями старости, стирчали з ніздрів пучки волосся, тремтіли губи. Очі діда гнівно сльозились.

Хлопчик затраснув книжку, встигнувши сховати сліди найжахливішого. Але діда не цікавила розверста брунька, оточена липкими й соковитими складками. Він брутально штовхнув хлопчика і вийняв з-під нього стосик зжужмлених пожовклих листів, списаних дрібним, нерозбірливим почерком.

Ця нерозбірливість одного разу навіть привернула увагу хлопчика: він спробував розшифрувати бодай однісіньке слово, але йому нічого так і не вдалося, і він повністю втратив інтерес.

Дід схопив листи, розгладив їх на столі і, підрівнявши їхні краї, обережно, ніжно випростав папір руками. Водночас ним смикало, він аж підстрибував на місці. Все його обличчя закам’яніло в жорстоку розгнівану міну. Таким лихим свого діда хлопчик ніколи ще не бачив.

Несподівано старий схопив правою рукою весь оберемок, який від цього враз набув форми широкого віяла, і навідліг ударив ним хлопчика по обличчю. Раз, удруге і втретє.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: листкове тісто, начинене ягодами

Вподобань 969

Переглянути всі коментарі (74)

Повернення назад не було. Відколи Богдан уперше зазирнув у це пильне око, він перетворився. Його гіпнотизувала непроглядна манка глибина, вистелена оксамитовим мохом улоговина. Дотик тісних і гладких тканин, слизьке стискання, сплески й присмак морської води. Віяловидне суцвіття щойно розпущеного іриса. Розламаний навпіл апельсин із сочистими, ледь роз’єднаними між собою дольками. М’якуш стиглої сливи. Розрізана пахуча диня, із заглибленням, повним кісточок у солодкому липкому сиропі. Листкове тісто, начинене ягодами. Нірка в делікатно розтрісканій вологій землі. Тугий слинявий м’яз мідії. Пластична й ковзка глина, що розкриває плоть від найлегшого дотику. Пролуплені м’ясисті уста магнолії, що визирають із ніжного хутра бруньки. Вказівний палець, поволі введений у кокон шовкопряда. Напівпрозора товща рожевого помідора. Розгорнута на середині книжка з розхиленими сторінками.

Що ти там робиш? — запитала безвладно Романа, несподівано прийшовши до тями.

Чоловік мовчав.

Богдане! — гукнула вона.

Він здригнувся і підвів голову.

Це я? — перепитав у неї. А тоді зітхнув і ошелешено прошепотів: — Забув. Я знову геть усе забув.

amoromality

маршрутка Клавдієво-Тарасове — Академмістечко

селфі: вона заплакана, ледь підпухла, чолом впирається в запітнілу шибу маршрутки, він винувато дивиться на неї, літня жінка на сидінні позаду них зацікавлено й з осудом спостерігає

Вподобань 3112

Переглянути всі коментарі (157)

amoromality Згадую його відсутність

Вона спершу сказала і аж тоді збагнула, що саме. Але було надто пізно. Зрештою, вона ж упродовж усього часу була свідома, які величезні ризики супроводжують всю її затію.

Богдан поцікавився щодо помешкання. Він почав із помешкання, зізнавшись, що коли Романа розповідає про це місце, йому навіть складно уявити настільки просторі й елегантні приміщення. Ці світлі покої, ці вікна від підлоги і до самої стелі, ці довжелезні коридори, зі стін яких на тебе дивляться портрети потвор. — Хіба це не цікаво, — запитував Богдан, — що мій батько все своє життя займався такими потворами, і ось тепер його син став чудовиськом?

Романа у відповідь на це лише мовчки хитала головою і сумно зітхала. Вона показувала Богданові, як доглибно з ним не погоджується.

А Богдан продовжував.

Чи не спадало їй, Романі, на думку, що його спогади могли б розбурхатись, якби він опинився там, усередині цього помешкання з видом на Флорівський монастир? Так, він пам’ятає, що вони вже говорили про маленьке містечко його баби на Галичині, про будинок і сад на пагорбі, і що їхати туди ще надто