Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

Праведне небо! (франц.) ">[295] – я сам мушу визнати, що не можу за це звинувачувати його, тож, якби вже й так правила пристойності не забороняли мені будь-яке подальше зближення, самий цей його від'їзд утримав би мене від нових кроків до здійснення того бажання, від якого я відмовляюся дуже неохоче і тільки під тиском обставин. Ви, звичайно, погодитесь зі мною, люба пані, що все-таки страшно мати дружину, в якої бувають такі дивні напади. Хіба не може в такої княжої, але каталептичної дружини під час блискучого прийому при дворі раптом статися напад хвороби, і вона застигне, мов автомат, тим самим змусивши всіх достойних осіб, присутніх на прийомі, так само завмерти, наслідуючи її? Звичайно, такий двір, охоплений загальною каталепсією, був би найурочистішим і найвеличнішим видовищем у світі, бо навіть найлегковажніші особи не могли б ані на крихту порушити належної гідності. А все ж почуття, що охоплюють мене як батька родини у хвилини домашньої ідилії, як ось тепер, під час гри у віст, дають мені право зауважити, що від такого стану нареченої у вельможного жениха може до певної міри похолонути серце… словом, він може вжахнутися, тому… Бенцон! Ви приємна, розважна жінка і, мабуть, знайдете якусь можливість залагодити справу з княжичем, якийсь спосіб…

– У цьому зовсім немає потреби, ваша ясновельможність! – жваво перебила князя радниця. – Не хвороба князівни так швидко прогнала звідси княжича, тут є якась інша таємниця, і до цієї таємниці причетний капельмейстер Крейслер.

– Як? – вражено вигукнув князь. – Що ви сказали, Бенцон? Капельмейстер Крейслер? То це правда, що він…

– Так, – підтвердила радниця, – так, ваша ясновельможність, княжича змусила поїхати звідси сутичка з Крейслером, яка, мабуть, була занадто героїчною.

– Сутичка? – перебив князь радницю. – Сутичка… була… героїчною?… Постріл у парку… закривавлений капелюх! Бенцон! Це ж неможливо… Княжич-капельмейстер… дуель… сутичка… І те, й те неможливе!

– Нема сумніву, – повела далі Бенцон, – нема сумніву, ваша ясновельможність, що Крейслер справив величезний вплив на душу князівни і що той дивний страх чи навіть смертельний жах, який вона спершу відчувала в присутності Крейслера, обернувся в згубну пристрасть. Можливо, княжич був досить спостережливий, щоб помітити в Крейслері, який від самого початку зустрів його вороже, глузливою іронією, свого супротивника, а тому вирішив за потрібне спекатись його. Це й спонукало його до вчинку, який можна виправдати тільки палкою ненавистю за ображену честь та ревнощами і який, хвалити бога, скінчився невдачею. Я визнаю, що все це ще не пояснює квапливого від'їзду княжича й що тут, як я вже сказала, є якась незбагненна таємниця. Княжич, як мені розповіла Юлія, втік, наляканий портретом, який йому показав Крейслер, що носив той портрет із собою. Та хоч би там як, а Крейслера тут немає, і криза в князівни минула! Повірте мені, ваша ясновельможність, якби Крейслер лишився, в серці князівни спалахнула б шалена пристрасть до нього і вона швидше померла б, ніж віддала б руку княжичеві. Тепер усе склалось інакше, княжич Гектор скоро повернеться, і його шлюб із князівною покладе край усім нашим тривогам.

– Ви гляньте, – гнівно вигукнув князь, – ви гляньте, Бенцон, який нахабний цей мерзенний музикант! У нього хоче закохатися князівна, задля нього відмовитись від руки шановного княжича! Ah le coquin![296] Тепер я дуже добре зрозумів вас, майстре Абрагаме! Ви повинні звільнити мене від цього фатального зайди, щоб він ніколи сюди не вернувся!

– Кожна рада, – заперечила Бенцон, – кожна рада, яку міг би запропонувати в цій справі мудрий майстер Абрагам, була б зайвою, бо все, що потрібне, вже сталося. Крейслер перебуває в Канцгаймському абатстві і, як написав мені абат Хризостом, мабуть, зважиться відмовитись від світу і вступити в орден. Князівна в слушний час довідалась про це від мене, і оскільки я не помітила в неї якогось особливого хвилювання, то ладна заприсягтися, що небезпечна криза, як уже сказано, минула.

– Прекрасна, ласкава пані! – мовив князь. – Яку attachement виявляєте ви до мене й до моїх дітей! Як ви дбаєте про щастя й добробут мого дому!

– Справді? – гірко сказала Бенцон. – Справді дбаю? А чи могла, чи мала я право завжди дбати про щастя ваших дітей?

Останні слова Бенцон особливо наголосила. Князь мовчки дивився собі під ноги, сплівши руки й обертаючи великими пальцями. Нарешті він тихо промурмотів:

– Анджела! І досі немає ніяких слідів? Зовсім зникла?

– Так, зникла, – відповіла Бенцон, – і я боюся, що бідолашна дитина стала жертвою якоїсь підлоти. Була чутка, що її бачили у Венеції, але це, безперечно, помилка. Признайтесь, ваша ясновельможність, що ви вчинили жорстоко, відірвавши свою дитину від материнських грудей і відіславши її у безнадійне вигнання! Ніколи не заживе в мене ця рана, яку ви завдали своєю суворістю.

– Бенцон, – сказав князь, – хіба я не призначив вам і дитині пристойного річного утримання? Хіба я міг зробити щось більше? Хіба мені не довелося б, якби Анджела лишилася з нами, кожної хвилини боятися, що наші faiblesses[297]виявляться і прикро порушать пристойний спокій нашого двору? Ви ж бо знаєте княгиню, дорога Бенцон! І знаєте, що в неї часом бувають дивні примхи.

– Отже, – сказала Бенцон, – отже, гроші, річне утримання мають винагородити для матері все її горе, всю її тугу, всі її гіркі жалі за втраченою дитиною? Далебі, ваша ясновельможність, є й інший спосіб подбати про дитину, спосіб, що вдовольнив би матір більше, ніж усе золото світу!