Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава сорок четверта. 7-8-9-е листопада, понеділок-вівторок-середа, дні 64-65-66

Вибачте... але може хоч хтось залишить якийсь відгук? Може воно все нікому не потрібно? Ця книга вже близька до завершення, але є далі...

 

Середа підкралася непомітно. Макс продовжував бігати вранці, ганяв із собою Оррі, кілька разів заїжджав у селище – віддав куховаркам продукти, а своїм помічницям вручив купу одягу для людей і всілякого різного для прикрашання. Зранку у вівторок, знов проїхав у місто, забрав останні свої замовлення і покупки. Уже надвечір дістався до селища забрати дівочу банду. Довгий стіл під навісом уже був готовий, неподалік, Ласса з помічницями займалися готуванням. За задумом, хотіли зробити кілька салатів, кашу з кабанятиною, суп із грибами. Макс довіз олію, овочі та фрукти, усіляких ковбас для нарізки, копченого м’яса, сало, солоних огірочків, сир різних сортів, штук п’ятнадцять тортів ну і всіляких солодощів для дітей і дорослих, усе, що Оррі навибирала. Усяку колу та інші газовані напої вирішив не брати – жінки вміли готувати дивовижний узвар, ще був чай.

– Ну що, розповідайте, у вас усе вийшло? – поцікавився прямо у помічниць, користуючись тим, що Рея десь затримувалася.

– Так, пане, – Алер, як зазвичай, коли поруч не було Оррі, брала вогонь на себе. – Їжа, столи і все інше вже підготували. Зранку дівчата розвішують прикраси, як ви сказали, люди чекають, жінки вже чепуряться.

– Тіано, у тебе що?

– З їжею впораються. Пане... я замінила кабанятину на те м’ясо, що ви привезли... даруйте, пане, але смердить вона... Люди, звісно, й не таке їли й цьому раді... але я подумала, що ви не захочете псувати їжу... даруйте...

– Ті, та перестань ти нарешті... усе правильно ти зробила. Ну як можна – весілля і смердюче м’ясо старого кабана... Зовсім не цим я хотів, щоб запам’яталося весілля. Добре, все просто чудово. Ну, а якщо щось і піде не так – не переживайте. Це ж не кінець світу. Тепер так – Реї нічого не говорити, вона має все робити за природною реакцією. Дівчатка, я вас прошу... Вона ваша наставниця, і таке інше... але не проговоріться їй ні про що... Нехай усе буде несподівано. Вранці всі в лазню. Потім сохнути, снідати і збиратися. Рея – на вас, весь її і ваш одяг готовий. Як приїдемо сюди завтра – все робите за моїми вказівками. Ну, а коли все основне дійство закінчиться, тоді гуляйте, як хочете. Тільки без дурниць... А то знаю я вас, – Макс виставив себе старим нудним дідом і погрозив уявним вітрогонкам гачкуватим пальцем.

Уранці, дуже-дуже рано, він, насамперед, розтопив лазню. Поки та грілась, встиг пробігтися, більше для того, щоб заспокоїти нерви – хвилювався він сам так, ніби це він одружувався. Коли прибіг – дівчата вже підготували все до сніданку. Рея ходила сама не своя – спотикалася, натикалася на предмети, ледве не наступила на хвіст Бегемоту, чому той здивувався найбільше. Начебто доросла вже, а туди ж. Щоб не піддаватися дівочому психозу, він першим рвонув у лазню. Ось правильно кажуть – нема чого чоловікам робити на жіночій половині... Та й були в нього ще деякі справи, які потрібно було зробити без сторонніх. По-швидкому привівши себе до ладу, повернувся до будинку, де на нього вже чекала процесія в довгих сорочках до п’ят, теплих куртках згори, а в руках – усілякі рушники, склянки з усякими жіночими притираннями та ще бозна-чим, які діви ці вміли готувати значно краще за всіляких Прокторів енд Гемблів... Поки дівчата парилися, спустився до підземелля, попросивши Кузьму попередити, якщо хтось, окрім Оррі, піде до будинку. Швидко пройшов у третій зал і досить довго там копався в коштовностях. Потім так само застряг біля різного виду ножів. Задоволений своїм вибором, вибрався нагору і якраз вчасно. Галасливим натовпом ці сороки забігли і зникли у своєму закутку. Почалися процедури розчісування і всього іншого. Приблизно ще через півгодини вони всі, нарешті, сіли снідати. Домовик так само не залишився забутим. Після сніданку, двоє знову потягли Рею в їхнє дівоче гніздо, а Макс з Оррі прибрали сліди “бенкету” – він і їв-но здебільшого сам, як сказали дівиці – їм зараз шматок у горлянку не лізе... І все отак із повагою, пострілюючи оченятами... Просто дурдом якийсь... Щоб відволіктися, заліз в інтернет.

І побачив лист.

Тетяна писала, що скучила, почувається добре. А щодо того питання, то він, мовляв, мав рацію і навіть дуже. І просить вона його неодмінно з’явитися на їхнє улюблене місце в п’ятницю об одинадцятій годині. Іншими словами – на завод. Макс задумався. Ось так завжди... усе знав, усе продумав, а коли все ж таки щось трапилося – йому стало не по собі. Значить, за нього взялися серйозно. Раз уже Таня це зазначила, то так і є. Хто ж це, цікаво? Та, власне, хто? – “Фарма”. Більше нікому просто. Дрібні бандюки ним не цікавляться. Він їм ніяк і нікуди. А ось “Фарма”... усе, що він робив, входить у їхнє коло інтересів. Та й усе і вся в цьому місті контролює вона ж. Кому як не їм влаштовувати облави? Менти, крім деяких, без грошей нічого робити не будуть. Ну, що ж... подивимося. Тепер треба бути завжди уважним і напоготові. Цікаво машину вони вже засікли? хотілося б знати. Макс глибоко зітхнув і пішов глянути, що робиться у цих божевільних дівчат.

Рівно об одинадцятій тридцять Жужик в’їхава в селище – під’їжджаючи, Макс увімкнув усю ілюмінацію, яка тільки була, і періодично натискав на клаксон. Зупинилася біля імпровізованого майданчика, створеного біля нового будинку Тарха. Молодь за намовлянням Тіани розстаралася – уся місцевість довкола майоріла стрічками різних кольорів, пов’язаними на все, що стирчало повище, між будинками було натягнуто мотузки, на яких теж майоріли кольорові смужки й блискучі стрічки новорічного “дощика”... Кольори стрічок було підібрано так, щоб символізувати щось там – Макс не запам’ятав, хоч Ті двічі повторила. Якісь там сонячні промені, чи щось іще. Селяни причепурилися – чоловіки поверх вбрання вдягли свої нові пояси й чванилися. Спочатку з цими поясами вийшла неузгодженість – наявність пояса автоматично передбачала носіння зброї, хоча б ножа. Штани ж, за звичаєм, підв’язували мотузкою. А мати будь-яку зброю холопам було заборонено під страхом смерті. Без зброї і пояс нібито ні до чого... Ось і виникла колізія. Вирішив це Макс просто – дозволив носити ніж, як особисту зброю, але попередив, що кожен, хто застосує його без вагомої причини, буде або вигнаний із селища, або відданий Господарям лісу, що, в принципі, було одне й те саме. І що те, що висітиме на поясі, має відповідати своїй назві – зброя має бути справною, доглянутою і з міткою господаря. Хто буде помічений у лінощах під час поводження з ножем, буде і його, і пояса позбавлений, а натомість ходитиме з гвіздком на мотузочці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍