Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

кліті з високими східцями становитимуть для Якова чималу трудність — йому важко ходити. Під час другої, зимової подорожі до Оффенбаха через холодну Німеччину він застудився. В Майсені, де вони зупинилися на кілька днів, у нього стався напад гарячки, він марив і знову твердив, що його хочуть отруїти причастям. Дещо оклигав аж після візиту до мануфактури, де вони розглядали порцеляну.

Тепер, байдужий до ремонтів, шпалер і оббивок, він цілими днями надиктовує листи, що їх кур’єри везуть до Польщі, Моравії, Бухареста — всюди, де є правовірні. Також він закликає приїхати всіх старших братів. Улітку першими з’являються Якубовський з Яном Воловським, потім прибувають діти Лабенцьких та Лянцкоронських, а також «туркені», як їх називають, — правовірні з Валахії. Будинок в Оберраді, де вони спершу оселилися, виявився затісним, тож, доки тривають ремонти в замку, вони мусять винайняти кімнати в Оффенбаху, в отих чепурних, затишних будиночках зі стінами, викладеними колотим каменем.

Якова вельми тішать візити Томаса, який нерідко заїжджає до Оффенбаха, подорожуючи у справах до Франкфурта. Двічі обидва вирушали за річку, де Томас представив дядька банкірам та допоміг отримати чергові позики.

Але зазвичай вони сидять і розмовляють. Ось зараз Яків ніби мимохідь просить принести їм каву на замкову галерею, де можна грітися в сонячних плямах, але насправді Якову, мабуть, кортить показати небожеві статного чоловіка в елегантному білому мундирі, який веде муштру на замковому подвір’ї.

— Це — граф Любомирський, — каже Яків, хвалячись, наче дитина.

Томас мовчить, здивований. А може, просто не вірить дядькові.

— І звідки він тут такий взявся? Справжній граф?

Яків з приємністю розповідає цю історію, смакуючи каву. Привезена з Туреччини кава робить в Оффенбаху справжній фурор. Один із правовірних уже відкрив у місті невелику кав’ярню, і бувати в ній негайно стало модним серед місцевих міщан.

Яків каже, що Любомирський, по суті, банкрут і, аби уникнути в’язниці через борги, мусив тікати з Польщі. А оскільки познайомився у Варшаві з гарненькою Теклею Лабенцькою, донькою Моше та Терески Лабенцьких, яку батько осиротив ще до народження, і закохався в неї, приїхав аж сюди. Яків узяв його на роботу: тепер граф Любомирський — головнокомандувач гвардії. Він допоміг навіть придумати для неї мундири, оскільки непогано тямить у цих справах.

Томас сміється.

— Отже, ці строкаті мундири — то ідея Любомирського?

Якова обурює це припущення. Ці мундири вигадав він сам: малинові штани та блакитна куртка із золотим позументом. У галябардників же один бік мундира лазуровий, а другий — кармазиновий.

Про варені яйця та графа Любомирського

Замок, який роками не опалювали, через холоднечу й вільгість поріс грибком. Стіни — вологі й задубілі, каміни й печі розпалювати важко. Точніше, нагріваються вони швидко, але тільки-но згоряє останнє поліно, відразу остигають. Тому в усіх тут заокруглені силуети — через багато шарів одягу, який доводиться носити, щоб зігрітися. Але тутешній холод — якийсь інакший, чужий, він липне до шкіри, не дозволяє випрямити пальці рук і ніг, важко встромити голку в п’яльця, важко перегорнути сторінку. Тому взимку все відбувається в одній кімнаті на першому поверсі, найбільшій, біля каміна та розставлених по кутках турецьких пічок із жаром. Одяг просочується запахом вогкого диму. «Пахне, як в Іваному», — каже Яків, входячи туди. Там вони снідають, обідають і вечеряють. Сидять за довгим столом, підсунутим якнайближче до каміна. На красивих тарілках — самі лише варені яйця.

— Ти перетворюєшся на стару бабу. Навіть той Любомирський тебе не хотів, коли ти його на чайок запрошувала, — зненацька каже Яків доньці за сніданком.

Так зазвичай починається його кепський настрій: він мусить когось уколоти.

Ева шаріється. Це чули Матушевський, обидва її брати, Ануся Павловська, Ева Єзерянська і — що найгірше — Томас. Ева кладе прибори на стіл і виходить.

— Він же сюди заради Теклі Лабенцької приїхав, — каже примирливо Ева Єзерянська й докладає Якову хрону. — Він тільки й нюшить за жінками, треба бути з ним обережним. Текля пручалася, але саме на неї він око поклав.

— Недовго ж вона пручалася, — каже Матушевський з повним ротом, радий, що вдалося змінити тему.

Яків ненадовго замовкає. Останнім часом він їсть лише варені або печені яйця. Твердить, що його шлунок уже не перетравлює нічого іншого.

— Він же польський граф… — каже Яків.

— Може, він і граф, але без грошей і честі, — тихо каже Чернявський. — Ані копійки за душею, ані поваги людської в нього нема. З Польщі мусив від кредиторів тікати. Добре, що від нього хоч як від конюха користь є.

— Він — генерал палацової гвардії, — виправляє його Матушевський.

— Насамперед він — граф, — роздратовано каже Яків. — Іди по неї, — звертається він до Звєжховськоі.

Та навіть не рухається.

— Вона не прийде. Ти її образив, — каже вона й після короткої паузи додає: — Володарю.

За столом западає тиша. Яків не може вгамувати обурення, у нього тремтить нижня губа. Лише тепер добре видно, що після останньої апоплексії лівий бік його обличчя дещо зів’яв і опустився.

— Я взяв на себе всі ваші хвороби, — починає він тихо, продовжує дедалі гучніше. — Дивіться, ким ви є зараз, а ви ж мені не вірили і слова мої зневажали. Ось куди я вас привів, але якби ви мене слухали від самого початку, були б іще далі. Ви навіть уявити собі цього не можете. Ви спали б у лебединому пуху, на скринях, повних золота, в королівських палацах. Хто з вас насправді вірив у мене? Всі ви — дурні, дарма я з вами тягався. Нічого ви не навчилися, лише витріщаєтеся на мене. Ніхто з вас не дбає про те, як я почуваюся і що мені болить.

Він рвучко відсуває тарілку. Очищені від шкаралупи яйця падають на підлогу.

— Ідіть геть. Ти, Ево, залишся, — звертається він до Єзерянської.

Коли всі виходять, вона нахиляється над ним і поправляє йому гальштук із тонкої вовни.

— Він мені натирає, — скаржиться Яків.

— Мусить натирати. Тоді він гріє.

— Ти мені була найлюбіша, після моєї Ханусі.

Єзерянська намагається випручатися, але Яків хапає її за руку і притягує до себе.

— Зсунь штори, — каже він.

Жінка слухняно затягує грубу тканину, в кімнаті стає майже зовсім темно, тепер вони наче в коробці. Яків каже тремким голосом:

— Мої думки не є вашими думками. Я такий самотній. Ви, можливо, люди гарні й добрі, але простаки нетямущі. З вами треба говорити як із дітьми. Я розповідаю вам про прості речі за допомогою простих порівнянь. Мудрість може ховатися в простоті. Ти