Лана Вернік - Фантомна довіра, Лана Вернік

— Раз ти тут —значить почуваєшся добре. То коли?

— Тільки після того, як FARC отримає танки.

— Стефане, мені не до жартів.

— Мені теж. Ви так поспішали визволити мене з полону, що я пробув там майже вісім місяців. Навіть якісь вшиві біологи пробули лише п’ять. А ваш персональний наркокур’єр — вісім. Я вважаю, що це — несправедливо.

— Та мені все одно, що ти там вважаєш, — прошипіла Фурія, повернувшись до нього всім корпусом, — мені потрібен той вантаж.

— Спочатку — танки, — Степан усміхнувся і допив шампанське, — я обіцяв, що вони їх отримають.

— Не дратуй мене.

— А то що? Мене знайдуть вранці з зав’язаними за спиною руками, спотвореним тілом і обличчям, та простреленими суглобами? Хоча… ні. Я не вписуюсь у звичний вам алгоритм дій. Я ж з вами не сплю, — Степан теж повернувся до неї, утримуючи усмішку на обличчі.

— Що за маячню ти несеш? 

— Кіро Дмитрівно, скажіть, а ваш брат, Олександр Грачов, знає, як насправді помер його рідний батько?

Очі Фурії звузились і її погляд, здавалось, зараз простромить його наскрізь.

— То це ти риєш…  

Степан, насупивши брови, дивився на кураторку. Між ними нависло напружене мовчання. Фурія пропалювала його поглядом, а він дивився і вичікував подальших її дій. Розглядав її гарне обличчя і не розумів, як така неймовірно красива жінка може бути причетною до тих жахливих речей, котрі він бачив на фото в архіві? Він знає про три випадки, але здогадувався, що йому не все відомо, і їх, насправді, може бути набагато більше. ЇЇ вітчим, його батько і третім був військовий лікар. Точніше, лікар був першим. Його дружина померла, випавши з вікна четвертого поверху. Мила вікно — і випала. Інше питання — чому жінка вирішила помити вікно у лютому місяці, але тоді ніхто не звернув особливої уваги на такий дивний факт. Було припущення, що на скло потрапив пташиний послід і жінка полізла його змити, бо просто була паталогічною чистюлею. А через півтора року тіло чоловіка знайшли мертвим у спальні, зі зв’язаними за спиною руками, спотвореного і простреленого… Коли помер вітчим Фурії — висувалася теорія існування серійного вбивці, але вона виявилась, як кажуть в Пітері “глухарем” (у  Москві кажуть “висяк”). Степан припускав, що той лікар знав Кіру. Можливо — був знайомим її батька. Не розумів: діяла Кіра Дмитрівна сама чи разом з кимось? Спільник? Спільниця?..

Кірі Дмитрівні 58 років, а виглядає вона на сорок, максимум — сорок п’ять. Якщо не приглядатися до шкіри шиї… Проте вона завжди старанно прикривала шию хустинками чи комірами. Доглянута, підтягнута, завжди гарно вбрана, з акуратною зачіскою і легким макіяжем. Вона з легкістю могла б стати королевою краси і зараз, у молодості — тим більше, але така кар’єра її ніколи не цікавила. Степан припускав можливі мотиви її дій, але все ж волів почути відповіді від неї. Зараз. Тому що потім все це вже не матиме жодного значення.

— Чому ви їх вбивали? — запитав він після тривалої паузи.

— Тому що всі чоловіки — брудні хтиві тварюки, — просичала вона, не відводячи від нього погляду. Не заперечувала. — Ви використовуєте жінок. Вас же нічого не цікавить крім задоволення власних хтивих бажань. Ви ж жінок навіть за людей не вважаєте. Просто тіла, об’єкти, котрі не заслуговують поваги до особистості чи гідності.

— Саме тому ви так старанно усували дружин своїх наступних жертв? Щоб чоловік лишився САМ і клюнув на вас?

— Вони були нерозумними, слабкодухими створіннями, котрі навіть не усвідомлювали, що їх використовують, — відчеканила Фурія і відвернулась до грального столу.

— Мої батьки кохали одне одного.

— Твоя матір була пихатою істеричкою, котра так бажала всіх вразити своїм дурним концертом, що занапастила власного сина. Вона була поганою матір’ю. Дуже поганою.

— І як часто ви нагадували їй про це?

— Щодня, — Фурія посміхнулась.

Тепер відвернувся Степан. Минуло вже так багато часу, а крики матері, коли лікар повідомив про смерть Олексія, не забулись досі. Кіра Дмитрівна методично тисла на слабке місце і не давала мамі забути про те, що та не звернула уваги на хворобу старшого сина.

— Ви просто заздрили, — сказав Степан, помовчавши, і Кіра Дмитрівна повернула до нього голову, — тому що вас ніхто ніколи не любив так, як ви того хотіли. Війна забрала від вас обох батьків. Батько помер, а мама знайшла собі іншого чоловіка. Ви потрапили до інтернату. Хотіли любові, а отримали суворі умови, в яких доводилося виживати. Ви бачили близькість між іншими людьми і прагнули таких же відносин для себе. Ви руйнували родини, прагнучи заполучити чоловіків, прояви кохання яких вам подобалися. Та роблячи все, щоб зайняти місце іншої в житті і серці свого чергового обранця, мріючи про взаємне кохання — ви не отримували бажаного… опиняючись з ними вліжку ви вважали, що досягли успіху. Ви хотіли кохання, але ви ніколи не розуміли що це таке. Кохання — це не лише секс. Це довіра, це турбота, це ті відчуття, які виникають у присутності одне одного, це усвідомлений вибір лишитись з цією людиною, що б не трапилось.

— Вибір, — гмикнула Фурія.

— Так, вибір. Саме тому мій батько майже десять років нікуди не відпускав маму. Після того, як ви зробили їй лоботомію і вона втратила зв’язок з реальністю — він її не покинув. Навіть такою — він її кохав. І ви досить швидко зрозуміли, що вище ліжка вам не піднятись. Тому від дати нашого від’їзду до України і його смерті минуло менше п’яти місяців. І не було ніяких компроментуючих документів на Ворона, і у Громових не було на мого батька ніяких образ. Ви все це вигадали. Зіграли на моєму загостреному відчутті справедливості. Використали мене для своїм потреб… — Степан покрутив порожній келих у руці, — ви — хвора.

— Ти розумієш, що прийти сюди, до мене — було найбільшою твоєю помилкою? — Фурія сказала це, не дивлячись на нього, і зробила ставку лівою рукою.