Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

ГУЛАГ був окремим царством

У зоні щотижня проходили політичні заняття. Проводили їх у барачних секціях, як правило, начальники загонів. За пару днів до барака прийшов Головін і майже всі в’язні загону зібралися у секції. Нікого не цікавила його промова, але не хотіли псувати з ним взаємини, тож покірно відсиджували призначену годину. Забачивши Головіна, кілька чоловік, з якими я саме спілкувався, перервали розмову.

— Ви що ходите на політзаняття? — здивовано запитав я.

— Та, знаєте, краще піти, може, хоч не позбавить пакунка, — відповіли вони.

— Та ж політзаняття — це суцільна брехня. Навіщо її слухати?

— А ми й не слухаємо. Ми просто сидимо.

— Підходьте, сідайте ближче! — звернувся до всіх Головін.

Мої співрозмовники повернулися в його бік. Я взяв з тумбочки дві книжки під паху і пішов до виходу з барака. Головін гукнув до мене: “Лук’яненко! Сідайте ось тут ближче, зараз будуть політзаняття”.

— Дякую за запрошення. Те, що ви говоритимете, я вже знаю, а тому піду до школи, почитаю розумні книжки.

І вийшов з барака. За мною вийшов Ігор Кічак.

У школі навчання майже не проводилося, тож завжди була одна-друга вільна кімната зі столами й лавками, де можна було читати, писати й просто погомоніти.

У класі мене зустріли веселими вигуками:

— Вітаємо вас, пане Лук’яненко! Ви починаєте ув’язнення з непокори — це здорово!

— Хіба це непокора?

— Авжеж, непокора. Ви ж бачите: абсолютна більшість сидить на політзаняттях і тільки одиниці на них не ходять. Ви з перших днів потрапили до цих одиниць, отже, пристали до нашого гурту. Вітаємо!

— Тим часом, — обізвався Кічак до гурту, — хочу представити вас нашому новому колезі. Його ім’я і прізвище ви вже знаєте, а він ще не всіх вас знає…

Юрків простягнув мені руку. Потім Степан Вірун, Степан Кравчук, Трохим Шинкарук, Володимир Горбовий, Іван Мирон, Микола Кулик, Іван Ільчук, Дмитро Верхоляк, Володимир Андрушко, Арсен Скляр, Павло Андрусяк.

— Що, оце вас стільки і все? — питаю.

— Ні, ні, — заперечили. — Хтось пішов до бібліотеки, хтось — на прогулянку, хтось у курилці, а ще дехто залишився на ліжку і відкрито читає газету, геть незважаючи на політзаняття.

— Ви думаєте, що політзаняття відвідувати обов’язково? — запитую.

— Адміністрація вважає, що обов’язково, — каже Кравчук.

— Як і все в Совєтському Союзі: добровільно-примусово, — підтримав його Вірун. — Так і до колгоспу вступали.

— Не може бути нав’язування ідеології примусовим. Скажіть, за невідвідування політзанять когось покарали? — цікавлюся.

— Ні, прямо не кажуть за це. Та вони знайдуть іншу причину, щоб якось притиснути, — відказав Андрушко.

— Ну, нічого. Побачимо.

Я попросив “старожилів”, щоб розповіли щось цікаве із минулого табірного життя.

Сучасний склад сьомої зони, зі слів пана Гербового, сформувався недавно. Після XIX з’їзду КПРС 1956 року була утворена Комісія Президії Верховної Ради СРСР для перевірки політичних концтаборів і зменшення їхньої кількости. З’їзд узявся за цю справу не випадково. 1954 року в джезказганських концтаборах Казахстану відбулося повстання. Власне, це не стільки повстання, скільки організований виступ багатьох зон Джезказганського управління, який можна назвати страйком. В’язні не вийшли до праці, утворили страйкові комітети. Вони не пропускали вільнонайманих робітників і службовців, аби через них охорона з провокативною метою не підкинула зброю в зону. Обмежили доступ військових, а тих, кого впускали, супроводжувало кілька в’язнів, які наглядали, аби ті не зустрічалися з сексотами чи не завдали іншої шкоди. Перед початком страйку з житлової зони винесли всі сокири, ножі, ломи й інше подібне залізо до робочої зони і біля прохідної брами влаштували постійне чергування — аби не дати підстав адміністрації звинуватити в’язнів у володінні холодною зброєю.

Страйкові комітети сформували вимоги до влади: відокремити політичних в’язнів від карних і припинити замовні вбивства, платити за працю, послабити жорстокість режиму і дозволити листування й побачення з рідними, звільнити ув’язнених нізащо.

Сформувавши вимоги, комітет спрямував до Москви клопотання про приїзд повноважного представника уряду для переговорів і, звичайно, — для офіційного вручення цих вимог.

Замість представника уряду Москва кинула проти беззбройних в’язнів свої могутні танки. Танкістів підпоїли, і ті ввірвалися в зони, перетрощили всі бараки, перечавили всіх в’язнів і змішали їх із землею. Не просто перестріляли, а гусеницями крутилися по тілах, перемішуючи потрощені кістки, перетворивши зону в криваве місиво.

Це трапилося на початку