Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

здоровенному трактаті абат однієї провінційної церкви у далеких 1600-х роках.

Він був правий.

Правий, та не повністю. Собор 1600-х років, особливо другої їх половини, мало скидався на собори минулого, сказати б, класичного зразка.

Та й власне упирів-мерців тут було десятків зо два, далебі, а може, й менше. Саме ж збіговисько більше нагадувало корчму, аніж серйозну нараду.

Попри все, мені особисто більше до вподоби собори кінця Тисячолітньої війни. Ну ясно, що трохи моторошно — ікласті мерці у балахонах, дехто ще й із кігтями, бо певний час був такий стиль. Та то хоч не так огидно. А зараз? Кого тільки на соборі нема! Відьми, перевертні, вовкулаки, вовкуни (між тими трьома є різниця!), чугайстри якісь, біс їх розбери, навіть дехто із сумнівних священнослужителів, та бандити, молоді повії.

Топеш усе це ненавидів.

Із самого дитинства.

Власне, на соборі був він усього разів зо два, але коли п’яний магістр, що на своєму троні воссідав уже років двісті, під час промови плював з трибуни додолу, молодому князю Топешу здавалося, що плюють прямо в його упирську совість.

Звичайно, Топеш — мрійник. Він таким був усе життя, більше того, він і жив по-справжньому, мабуть, тільки у своїх мріях. Дарма, варто сказати, там жив. У інквізиторських тюрмах мрії з нього вибили, видавили з хворої макітри, а як відомо за Євангелієм, у пусту душу приходить семеро бісів, лютіших за вигнаного.

Отак.

— Звертаюся до собору зі словами ганьби на заколотника-самозванця, лжепророка, двірцевого інтригана та підлого вбивці Святослава Топеша. Прошу собор утвердити рішення про його усунення. Прошу собор прийняти постанову про придушення збройних виступів проти нашого братства в Трансільванії. Прошу собор перевірити чутки про ймовірне розташування в Трансільванії двох республіканських легіонів. Вимагаю прийняти дані рішення якомога швидше, бо справа набуває несподіваного обороту і може стати загрозою для нашого царювання на цій території.

Магістр був не п’яний.

Уперше за багато десятиліть.

Він ось видихнув трохи своє хвилювання, і в тронному залі замку запала тиша. Тільки чути було важкі подихи зв’язаних бранців у кутку, яких приволокли для вечері.

— Ось, здається, все, шановне зібрання. Я закінчив.

Знову тиша.

Аж раптом:

Хлоп! Хлоп — Хлоп! — глухі оплески десь із гущавини натовпу.

— Чуєш? — долинуло опісля. — Відлуння йде од віконниць і дверей, стін та стелі, розноситься гнилим повітрям…

У цю хвилю віконниці впали, вітражі тронної зали розбились, і в приміщення залетіли десятки чорних тіней. Усе живе в тронному залі почало кидатись із кутка в куток, кричати і рватись на шматки, а тіні все прибували й прибували. Здалось, що весь простір залу аж до стелі на мить заповнився кишками, відірваними кінцівками, уламками кісток, кров’ю і мертвою водою. Коли все це гамузом ляпнуло на підлогу і поволі затихло, хтось схопив іще живого магістра за комір, потяг до вікна. Тим часом до зали влетіли витязі й стали розбирати купи пошматованого м’яса у пошуках інших членів собору.

— Коли таке відлуння, здається, що аплодують чоловік із тридцять. Тобі аплодували тридцять чоловік, уявляєш? Ти мав успіх.

Магістр упізнав свого кривдника по голосу. То був Святослав.

— Знаєш, я тебе винагороджу за це. Ти хотів знати про легіони? Хотів, наволоч?!

Топеш штовхнув переляканого магістра обличчям у розбитий вітраж.

— Дивись на мої легіони!

Жах! Жах! Вузенькі вулички загубленого між гір містечка були всуціль забиті живими мерцями. Будинки загорались і падали. У повітрі снували тіні, ловили людей по провулках. Найбільше скупчення кровопивців зосередилося навколо замку. Вони стояли і — магістру так здавалось — дивилися саме на цей вітраж.

Магістр мовчав. Топеш, тримаючи його одною рукою, розмотав іншою якийсь згорток. То був його меч.

— Добився мого усунення? — сердито оскалився князь і прохромив клинком магістра. Потім штовхнув тіло вниз, і воно, вдарившись об кріпосну стіну, було схоплене й розтерзане стоячими внизу упирями.

До смерті перелякані люди в кутку тронної зали, брудні та скривавлені від ударів, стояли непорушно. Топеш окинув їх поглядом і, витираючи обличчя шматком чорної ганчірки, вилетів у розбитий вітраж.

ІІ

Перед самим ранком ніч стає найтемнішою.

Блякнуть і зникають зірочки на небі, ховається місяченько, а мутна вранішня заграва, що ще не встигла прийняти на себе повноваження ночі, — всього лише збайдужілий самовидець гибелі її та народження нового дня.

Січ спала.

Спали люди, тварини, дерева навкруги і жадної душі не було видно на далекі версти туди, куди сягав погляд поодиноких дозорців та сторожі.

Саме лиш виття степових вовків…

Січ спала і не чула, як Безрідний, відвівши очі двом вартовим коло битого шляху, притулив вухо до дорожньої куряви, прибитої росою.

Прислухався.

Ні-ні, не втратив ще нюху розтреклятий негідник. На шляху хтось-таки є, і прямує він, не жаліючи коня, сюди, у бік фортеці.

— Ту-дум-ту-дум-ту-дум!

То не вовк у полі виє, то не вітер віє,

То моє серденько, люба, лиш про тебе мріє.

Максим звеселився. Усе відбувалося як треба.

Ой нещасна калинонька, я ж нещасний сто раз,

Най в воді малюють хвилі твій прекрасний образ.

Гонець летів одинокою тінню в степу, видимою нині, може, тільки Безрідному й більш нікому.

— Ньо! Ньо!

Безрідний уже принишк у вимитий весняними потоками рівчак коло самого шляху.

— Ньо! Ньо!

Гонець прошмигнув, як вітер, повз нього.

Максим кидається через голову і викрикує щось дивне. Гоп! — вовкулак зривається в погоню…

— Орлик! Орлик, гей, давай! Ньо!

Гонець помічає волохату тінь, що мчить за ним на великій швидкості.

— Ньо! Давай! Давай!

Тінь близько. Гонець вихоплює обачливо заряджений пістоль. Бух! Мимо… Тінь хвацько ухиляється. Пістоль летить на землю.

— Давай, Орлик! Не підведи!

Переляканий жеребець не слухає, казиться, ірже.

— Орлик, пішов!

Тінь заскакує з правого боку. Стрибок!

— Ор…

Вовкулак упивається в горло дозорця, звалює ударом тіла з коня.

Кінь мчить через степ у долину…

— К-кис-сим-гя-я-ур-р-р-р-р! Ал-л-л-ла-а-а-х-х-х-пр-р-р-р-и-й-й-м-м-е-т-в-о-о-ю-см-ер-р-р-р-ть! — хрипить над тілом скривавлена паща вовкулака…

ІІІ

Дозорцями на шляху сеї ночі було двоє молодих зовсім козаків на ймення Шевчик і Хведько. Були вони найкращі друзі, знали один одного з дитинства і нічого один для одного не шкодували, навіть останнього кусня хліба. Прокозакували вони тут, на Січі, ще небагато, а, забігаючи наперед, скажу, що багато так і не прокозакують, набридне і підуть вони, наймуться на службу до одного заможного вельможі, що сам колишній козак, та ще й нам,