Марія Парр - Вафельне серце

І поки пані Еллісів і решта учнів уп’ялися в нас здивованими поглядами, ми з напіввідкритими ранцями кинулися з класу надвір.

— У тебе що — зайнявся зад? — засапано спитала Лена, коли ми вже йшли лісом додому.

— Ми повинні заснувати старечий притулок для коней! — шпарко вигукнув я.

Лена від несподіванки завмерла. Окрім нечастого пташиного співу та нашого сопіння, не було чути нічого. Я дивився на неї з острахом. Може, їй не сподобалася моя ідея? Та ось вона засяяла від радості:

— Просто неймовірно, Трілле, що ти додумався до цього на уроці математики!

Удома був лише дідусь. Усе складалося добре, бо він єдиний міг нам допомогти. Я сів біля нього під балконом.

— Дідусю, хіба не можна взяти Гірську Шкапу в стару стайню? І вона б там жила! Уявіть собі, як зрадіє Крутогірський Юн, що йому не доведеться спроваджувати її на бійню! Я буду косити траву, сушити сіно, чистити її скреблом, глядіти й насипати їй овес, а Лена допомагатиме. Еге ж, Лено?

Лена здвигнула плечима. Авжеж, тепер вона завжди зможе трішки доглядати того старого коня. Наскільки я розумів, вона раділа, що ми вшилися з уроку математики.

— А може, й ви, дідусю, чимось допоможете? — спитав я, несміливо зиркаючи на дідуся.

Дідусь якусь мить тер коліна засмаглими зморшкуватими руками й замислено дивився в морську далечінь.

— Може, хоч ви будете тим дорослим, який нам це дозволить? — спитав я ще тихіше.

Страх як важко було про таке питати. Я відчув, що ось-ось заплачу й щосили намагався стриматися. Дідусь довго не зводив із мене очей.

— Гаразд, валяйте. Хіба наш Тріллуньо й сусідка-малолітка не впораються з конем? — мовив він урешті-решт.

Дідусь вважав, що є дві причини, через які ми мусили цього разу сісти в ящик мопеда. По-перше, тому що нам треба встигнути дістатися до Крутогірського Юна, поки той не спровадив Гірської Шкапи на бійню. По-друге, нам треба встигнути дістатися до Крутогірського Юна, поки дідусь не передумав.

— Тепер я зовсім зсунувся з глузду!

Ми загальмували на пагорбі. Там стояло авто. Воно належало Вері Югансен. Крутогірський Юн доводився їй дядьком. Вона саме допомагала йому пакувати речі й прала те, що він мав узяти з собою до старечого притулку. Сам Крутогірський Юн сидів на стільці й був якийсь розгублений. Дідусь застромив руки в кишені комбінезона й тихенько привітався до свого товариша.

— Мій Тріллуньо хоче в тебе дещо запитати, — кашлянув він і підштовхнув мене вперед.

— Я, — зашепотів я, — просто я хочу запитати, чи можете ви віддати нам Гірську Шкапу. Ми засновуємо старечий притулок для коней — Лена, дідусь і я…

Запала глибока тиша, і я ледве насмілився глянути на Крутогірського Юна. Він швидко водив рукою по здоровому оку.

— Нехай благословить тебе Господь Бог, хлопче, — сказав він. — Але шкапу хвилин двадцять тому як повели на пором.

Стоячи в кімнаті перед Крутогірським Юном, я дивився в його зажурене око й думав, що ніколи більше не відчуватиму радості, достоту як і того дня, коли поїхала Лена. Але ж Лена зараз тут.

— Агов! То ми засновуємо старечий притулок? — розлючено спитала вона й потягла мене за куртку.

А тоді вибігла надвір. Нам із дідусем не лишалося нічого іншого, як вибігти слідом. Тільки-но завівся мопед, на східці пришкандибав Крутогірський Юн. Він помахав нам рукою, а його обличчя мінилося від різних почуттів.

— Женіть, дідусю! Женіть, як скажений! — крикнув я.

І дідусь погнав. Я вперше тоді збагнув, чого мама не хотіла, щоб ми сідали в того ящика.

Навіть Лена трішки завмирала від страху, коли спускалися з пагорба. Швидкість була шалена, і так жахливо трясло, що я тричі прикушував язика. Та тієї шаленої швидкості було не досить.

— Покваптеся! Пором уже відчалив! — крикнув я.

— Вернися, дурний пороме! — крикнула Лена.

Ми вистрибнули з ящика й замахали руками.

Капітан побачив нас, а ще, мабуть, побачив, що й дідусь злегка махав рукою, бо таки розвернувся. Пором стукнувся об причал, і матрос Бірґер пустив нас на борт. Тато мав обідню перерву, тож його ніде не було видно.

— Мабуть, краще не кажіть татові, що ми зараз тут, — попросив я матроса Бірґера.

— Чому? — спитав той.

— Це сюрприз, — сказала Лена. — У нього день народження, — додала вона.

Матрос Бірґер глянув на дідуся, і дідусь поважно кивнув головою.

— Зваж на цих дітлахів, йому сьогодні сорок чотири, — сказав він і поплескав Бірґера по спині так, що забряжчало в сумці з квитками.

Я сполошено подивився на дідуся й Лену. У тата не було дня народження!

— Іноді корисно брехати, Тріллуню, — мовив дідусь. — Твій тато від цього тільки виграє. Може, матрос Бірґер розщедриться йому на тістечко й подарунок.

Досі я ніколи не думав, що до міста так довго добиратися. Всю дорогу я стояв і дивився через край борту, і мені здавалося, що ми ніколи не допливемо. З кожною секундою, що минала, Гірська Шкапа наближалася до бійні.

— Ми нізащо не встигнемо, — сказав я. — Ох, як мені хочеться стрибнути за борт і попливти.

— Якщо ти бовтатимешся у воді посеред фіорду без рятувального жилета, то, звичайно, не встигнеш! — застерегла Лена.

Дідусь зиркнув на годинника.

Коли ж ми зрештою дісталися берега, дідусь поїхав ще швидше, щоправда накинув на мене й на Лену вовняну ковдру, щоб ніхто нас не помітив. А надто поліція. Я лежав і думав про все те свавілля, що ми втелентували цього дня: прогуляли урок математики, збрехали матросові Бірґеру, самочинно заснували старечий притулок і, сидячи в кузові мопеда, спускалися з пагорба і їхали містом. Хоч сядь та плач. Але потім я уявив собі Гірську Шкапу.

— Боже милостивий, дозволь нам устигнути!

— Почекайте тут, — суворо сказав дідусь, як ми приїхали.

А сам подався всередину — тільки зашурхотів його комбінезон і застукали дерев’яні черевики. Ми з Леною лишилися стояти посеред великого паркувального майданчика. Отже це сюди ми відправляли овець, подумав я, відчувши легкий біль у животі. До цього місця, де ми стояли, не долинало ані звуку.

— Може, вона вже перетворилася на кінську ковбасу, — по хвилі мовила Лена. — Готову для споживання з майонезом.

— Замовкни! — сердито буркнув я.

Минула майже година, а Гірська Шкапа все не з’являлася до нас. Напевно, вона вже нежива. От тільки чого не виходить дідусь? Не наважується мені цього сказати? Я намагався триматись, однак на очі навернулися сльози.