Рошаль Шантьє - Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє

Розділ 13.1

Лекція з аналітики триває просто нескінченно.

— Тая, поверни нам Аланьєва, від імені всієї групи прошу! — тихо шепочу, склавши руки у молитовному жесті.

Рябов поставив замість Марка молодого аспіранта. Наче Сидельцева нам мало! Мабуть, пам'ятаючи, який прорив зробив його улюблений студент Аланьєв, все чекає і прагне повторення досвіду. Але дзуськи! У Марка є мізки, у Корєва їх немає! Він занудно читає методичку, іноді хлюпаючи забитим носом. Де його відкопали?

— Пробач, Аріно, тут або я, або ви, — ховаючи задоволену фізіономію, відповідає Жарова, на що я голосно цокаю, але, зітхнувши, втуплююсь у зошит під незадоволений погляд Стасика Семенича.

Коли Корєв жестом милосердя закінчує лекцію на п'ять хвилин раніше, група мчить до дверей, на ходу закидаючи речі у сумки. Я серед них. Заходимо до буфету, беру свою піцу, Тая – салат з котлетою і сідаємо за стіл.

— Ти здала доповідь Кожедубу? — Тася наколює на виделку шматок огірка і, не донісши до рота, дивиться запитально.

На позаминулій парі я дала надто коротку і не надто вражаючу відповідь на питання про можливі причини логічних помилок під час апеляції до емоцій. Мій висновок здався йому надміру категоричним, ось він і запропонував мені обміркувати його вдома.

— Так, — киваю охоче, — здається, він залишився задоволений. Навіть хороший бал поставив.

— Доставка! — репетує хтось і я обертаюся. Кур'єр. У нашому універі? Приколовся хтось? — На ім'я Туманової Аріни, — тим часом оголошує новоприбулий глашатай.

— Ее… — повільно встаю під ошелешені погляди одногрупників і підходжу до хлопця, — я Аріна.

— Світловолоса, блакитноока й гарна. Все сходиться! — киває сам собі і віддає мені пакет із «Вино та хачапурі»!

От же ж Попутний!

— Влаштували тут… Доставку їм подавай! Якщо їжа не влаштовує, то нічого й ходити сюди! — невдоволено бурчить Ліда Павлівна.

— Це хто тобі, Аріно? — запитує пліткар Голуб.

— Дід Піхто, Коль. Мій внучатий прадід по бабчиній лінії.

Відкриваю. Чи треба казати, що там? Дістаю два контейнери долми один для Таї, інший для себе. Тут ще й лимонад! Вчора я сказала, що імбирний – мій улюблений, а не малиновий. І в одноразовому стакані саме імбирний. Запам’ятав... Приємно як!

Оточуючі нарешті перестають приділяти нам свою дорогоцінну увагу, так і не здобувши інформацію, і повертають свої зацікавлені моськи назад за свої столи. Відсуваю смачну, як мені здавалося, міні-піцу. Зараз, коли з ресторанного пакування тягнеться аромат свіжоприготовленої страви, буфетна піца перестає мене цікавити. У Тасі з котлетою так само, судячи з того, як тарілку з котлетою замінює ємність із долмою.

— То ви спілкуєтесь? — запитує подруга, наминаючи шматочок.

— Ну як спілкуємось…

І я переказую події вчорашнього вечора.

— Угу, — коротко коментує вона, при цьому її обличчя сяє.

— Якось його надміру багато в моєму досі нудному житті, — я не поділяю її натхнення, підкреслено не помічаю посмішки, зосередившись на своїй порції їжі.

— А як, на твою думку, буває, коли люди одне одному подобаються? — Жарова нахиляється до мене ближче, трохи перехилившись через стіл.

— О-о-о! — виставлю вказівний палець! — він мені не подобається!

— Серйозно? — її піднята брова явно засуджує мою брехню. Брехня, якої немає!

— Тобто, тепер ти у нас місцевий експерт? — жартома цокаю язиком.

— У мене стосунки з викладачем, за яким всі сохли, пам'ятаєш? — Тая грає бровами, складаючи губи в трубочку. Гримаса виходить кумедною і ми пирскаємо.

— А ти змінюєшся. Впевнена Тая така класна!

— Ага, мені теж подобається. Куди краще за ту, яка вважала себе бридким слимаком. Але не переводь тему, — клацає пальцями і припечатує, — Вітров гарненький.

— Аланьєву цього не кажи, — підколюю з усмішкою, — але так, — цього я не смію заперечувати, — Знаєш, ми говорили вчора, він начебто й не козел…

— Не все правда, що люди кажуть. По собі знаю, — це звучить довірливо і я не знаходжуся з відповіддю.

Ми доїдаємо та вирушаємо на пару. Сьогодні Попутний більше не з'являвся, як і наступні дні.

Кажуть, що знову кудись поїхав і знову на кілька тижнів. Я могла б дізнатися напевно, відправивши йому смс, але не стала. Навіщо?

Долму більше не привозили, тож я їла піцу, на перервах ніхто не діставав, після пар не наздоганяв. Навіть трішки занудьгувала без нього, але зайнятися було чим, бо сьогодні я їду в гості до Владика та вівці Саші. Уникала як могла, проте вчора мама дала зрозуміти, що так тривати більше не може. Гаразд, не може то й не може. Купила Саші книгу «Як вести себе за столом». Як перше серйозне чтиво піде. А Владу гаманець. Той старий, що я дарувала йому три роки тому, зовсім зносився.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно