Юрій Володимирович Шевельов - Триптих про призначення України

життю пацієнта, — туберкульоза може дуже швидко обірвати його дні. Але щоб перебороти туберкульозу, організм мусить сприймати харчі. Травленню перешкоджає коліт.

Наш суспільний організм защеплений страшними туберкульозними бацилами нищення з Москви. Нас може врятувати політика, зброя, організація. Але цих ліків, цієї харчі не може сприйняти національний організм, поки він хворий на нестравлення. В медицині воно зветься коліт, у нашому житті воно зветься провінційність. Розуміємо обурення і нетерплячку наших політиків, коли замість лікувати смертельно небезпечну хворобу беремося лікувати нібито другорядну. Однак тут лежить ключ до видужання. І тільки тут. 20 років учив Донцов, що культурник — лайливе слово. Все змінюється. До компромітації — на жаль — іде наша політика. Культура виходить знов на перший плян. Щоб не стало лайливим слово політик — а до того вже недалеко — потрібне щеплення культури.

Не провінція, а світ: Україна і світ. Не Европа і не Азія, але і Европа і Азія. Отже, ще раз: Україна в світі. Не острів серед суходолів — припонтійських і тучних, але що ж з того, — а осередок двох материків.

Ми наближаємося до Мюнхену. Поїзд гуркотить по вилках і розвилках. Раніше наближення до міста впізнавалося з розлитого довколо світляного німба. Тепер міста темні, ліхтарів мало, і вони ледь світяться, і наближення міста упізнається з руїн. Вищерблені стіни, купи цегли, бляхи, оголені кімнати, кльозетні чашки, повислі на привселюдний погляд у повітрі… І хай Мюнхен теж провінція, — все-таки той факт, що нас зірвало з наших островів, з наших тихих озер і ясних зір і принесло до руїн Мюнхену, — може це добре. Ми не хотіли, щоб упав наш хутір. Але раз він уже впав, раз він мусів упасти, — з трагедії хутора виснуймо наш новий заповіт.

Поїзд стишує рух, нетерпеливі вже вискакують з вагонів, моментально перон заповняється лявіною людей. Вони забули про своє куняння в вагоні, вони біжать, штовхаючися, щоб швидше пройти повз контрольну будку, щоб зайняти місце в трамваї, щоб швидше бути при своїх справах. Озеро вже нікому й не в думці.

Прощай, озеро! Драстуй, зруйнований Мюнхене, день сьогоднішній!

Баварія, березень 1948

Четвертий Харків[10]

«Що се таке? крий Матер Божа!» — аж скрикнула Ївга, з гори побачивши вже не свій, а губерський город; сплеснула руками і не зна куди і розглядати. Так дух і заньмається, і у животі похолонуло. «Дивлюсь, каже, собі, дивлюсь, і кінця не видно. А церков же то, церков!.. А хором же то, хором!.. Ну, тут коли не пропаду, то добра буду… Та вже ж!» — «Як у лісі хожу, аж сумно було! Народу на базарі — не протовпишся, а нема ж тобі ніякісінького знайомого! Ніхто тобі не кланяється, ніхто ні об чім не пита. Сльози мене, каже, пройняли! Блукаю, як та сирота. Задзвонили до церков — та й дзвони ж! аж і досі у вухах гуде! — я й пішла до самої великої та до хорошої церкви. Що ж? Мене салдати і не пустили; вже я і гривню давала, не пустили та й не пустили».

Так сприймають Харків люди патріярхального села, герої Квітчиної «Козир-дівки». Чужою і незбагненою озією. А ще ж не так давно і Харків був патріярхальною слободою!

Невідомий рік його народження. Десь у середині XVII сторіччя стомлені війнами Богдана Хмельницького і початком Великої Руїни оселилися тут ті, хто хотів тягар козацького життя проміняти на ідилію спокійного хліборобського ладу розмірно мирної Слобожанщини. Та ідилії в історії тривають недовго. Поволі, але певно на лагідні слободи спадає з півночі тінь зажерливої Москви. Хутори стягаються в місто. Виростають ремісничі квартали. Ще вчить української мудрости Грицько Сковорода, а поруч на горі над Лопанню виростають «Присутственные места», а по другий бік річки, за мирними вулицями Чоботарською, Коцарською, поруч мирної Ганчарівки виростає другий символ режиму — тюрма: острог, як називає її Квітка. І патріярхальний український світ із острахом і нерозумінням дивиться на потвору, що виростає поруч, на його ж землі, його ж працею й коштами…

Минає яких сорок-п'ятдесят років — і література лишає нам нове свідчення про Харків. Не дивно, що цього разу воно належить перу російського письменника. Бо Харків стає чимраз виразніше випадовою брамою наступу Москви на Україну. Антін Чехов пише про Харків як про брудне і небруковане місто російського купецтва. Уже втягнулися в орбіту міста навколишні українські села: Панасівка; Журавлівка, Москалівка, Заїківка, Основа, Холодна Гора. Уже закладаються нові побічні осередки, — і вони вже носять не українські імена: заводи групуються на Пєтінці; Рашкіна дача, Тюріна дача… В місті тон задають купецькі династії: Жевержеєвих, Пономарьових і Рижових, Уткіних, Сєрікових, Ігнатових, Соколових… Вони тягнуться з півночі, принаджувані багатством української землі. Нидіють старі слободи. Розбудовується новий центр міста. Російський капітал вкупі з французьким і бельгійським розбудовує Донбас. Харків стає воротами Донбасу. Ворота отвором розчинені на північ. Покоління українських просвітян — у відступі і в обороні перед насуванням чужої сили. Харків для них ворог.

І от у вибуху Української Національної Революції 1917—1920 років українська стихія знову вливається в місто. Короткими шквалами, повсякчас відкидана силами з півночі. Але вже вдирається. Чужа сила, змушена номінально визнати Україну, навмисне столицею України проголошує Харків: якщо досі він був навстіж відкритими воротами з півночі на південь, то чому б йому й тепер не виконувати цю ролю? Але українську стихію, що вийшла з берегів, уже не загнати в спокійне річище патріярхального селюцтва. Вона приймає виклик. Харків столиця України? Гаразд. Тоді зробімо Харків українською столицею. Більше: зробімо його осередком і символом нової України. Відступу більше не буде. Час Ївг, що побожно-злякано оглядали дивовижі міста, скінчився. Харків буде українською столицею української України.

Був Харків слобід, хуторів і ремісників. Був Харків — провінційне купецьке місто неісходимої і безвихідно-сірої російської імперії. Тепер Хвильовий проголошує третій Харків: символ українського урбанізму. Здибленої і м'ятежної України. О, він знає біографію міста: «Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві леґенди на сотні віків». Разом з Тичиною він може спитати: «Харків, Харків, де твоє обличчя? до кого твій клич? Угруз ти в глейке многоріччя, темний, як ніч. Угруз ти так: між горбами тупу на 'днім місці, тупу». Але разом з Тичиною він знає, куди проривається новопостала столиця: в український степ, в українську стихію: «І раптом прорвався мостами — і вже ти в степу! І вже тебе віте' — розгони, отгони