Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

помешкання, в якому, здавалося, востаннє прибирали років десять тому.

«Тут пахне, як після потопу», — гість зупинився, оглядаючись на всі боки.

— Он крісло, сідайте, — вказав рукою старий. — А я зараз кватирку відчиню. Справді душнувато.

Два крісла, важкі, бордового кольору, якщо й були молодші за цей старий будинок, то не набагато. Між кріслами стояв журнальний столик, а за ним — стародавній електронагрівач. За розташуванням порожнього горнятка на столику Олег визначив крісло господаря і сів навпроти. Доторкнувся рукою до обігрівача і мало не обпікся.

— Я вам нічого не пропоную, — сідаючи, промовив старий. — Нема що пропонувати, пенсія через тиждень.

— То, може, я вискочу, щось вам куплю? — Бісмарк доброзичливо глянув в очі господарю.

Обличчя співрозмовника пожвавилося.

— Що, справді? — не повірив той своїм вухам. — Крамниця тут поруч, на розі. Я був би вдячний.

Олег піднявся.

— Поїсти? — уточнив він. — Чи випити?

— І випити теж можна, — на обличчі Ігоря Віталійовича Клейнода проявилася здивована усмішка. — Якщо вже ви такі ласкаві, то я сьогодні на благодійний фуршет для бездомних і бідних не піду. Тим більше, що там від колег по зубожінню часто погано пахне.

— Добре, я зараз! — Олег рушив до дверей.

— Ви двері не зачиняйте, а тільки прихиліть! Щоб я знову не вставав! — крикнув йому в спину старий.

Розділ 18

Львів, травень 1941. Професору повертають повний контроль над помешканням

Вийшовши з управління НКВС на вулицю, Курилас побачив неподалік свою служницю в обшарпаному плащі, з якого стирчали клапті вати, вона кинулася до нього з плачем і стала дякувати, що її порятовано. Обличчя її було змарніле й зі слідами синців. Нею трусило.

— Чому ти в плащі? — запитав Курилас. — Не жарко?

— Чому? Бо підсподом ніц нема. Все з мене постягали.

— Хто?

— Та всілякі лярви, які там сидять. Проститутки — от хто. Але вони діти трудового народу. Їм усе можна. Заберіть мене хутчіш додому.

Їх посадили до авта у супроводі молодого офіцера, якому полковник доручив нести реліквії, загорнуті в полотно. Біля будинку під брамою стояла вантажівка. Кравцов, зіпершись спиною на кабіну, закурював самокрутку. Водій порядкував на кузові, соваючи набиті валізи.

— Падгані іх там, — сказав Кравцов до офіцера. — Заєбалі. Такой цирк устроілі! Мала таво, што мамаша старая бальшевічка, так єщьо і синок етай старай шлюхі замначальніка тюрьми работаєт. Прєдставляєш?

— Да вот я как чуствавал, шо будєт нєпроста.

— А у нас нікада проста нє биваєт. Он, нас, блять, всєгда пад танк брасаєт.

Курилас піднімався по сходах, відчуваючи неймовірну втому. За його спиною тюпали офіцер і служниця. Зайшовши до передпокою, вони побачили бурхливий рух. Примусові квартиранти витягали з кімнат свої речі, пакувалися і при цьому голосно сварилися.

— О! — визвірилася на Куриласа мамаша. — Явілся — нє запилілся! Пасматрітє на нєво! Аказуваєцца ми єму мєша-а-алі! Тєпєрь нас на уліцу? Да? С рєбьонкамі? О! А ета хто! — показала рукою на служницю. — Да ета ж враг народа! Єйо на Сібірь упєчь нада! Скатіна! Палавой тряпкай чуть мєня нє ударіла!

Мамаша по тих словах кинулася до служниці, намагаючись вхопити її за волосся, але та несподівано буцнула її головою, певно, в тюрмі навчившись такого вибрику. Мамаша гепнула на підлогу, задерла ноги, демонструючи довгі панталони, і заверещала, як недорізана. Зчинився ще більший галас. Тут і решта пожильців налетіли та загалділи, перебиваючи одні одних.

— Малчать! — гаркнув на них військовий і поклав руку на кобуру.

Всі миттю вмовкли і витріщили настрашені очі. Військовий підійшов до мамаші, котра стогнала на підлозі, потираючи чоло рукою, поглянув у її спухлу від люті мармизу і запитав:

— Фамілія!

— Пєтрова!

— Імя отчєства!

— Роза Міхалавна.

— Так вот, Пєтрова, она же Роза Міхалавна, даю вам чяс. Прі полнай тішинє унасітє всьо свайо барахло на уліцу. Там вас ажидаєт грузавік, каторий завєзьот вас на новую квартіру. Всєм всьо панятна?

Перелякані квартиранти закивали головами і враз заметушилися. Знову почувся гуркіт меблів, які совали в різні боки, але тепер ці люди лише перешіптувалися. Служниця гордо глянула на мамашу і пішла шукати свою скриню з вбранням.

— Я тут побуду, товаришу професор, — сказав офіцер, вручаючи йому пакунок. — Постежу за порядком.

— Дякую.

Дружина професора теж вирішила простежити за порядком і не дарма, бо квартиранти уже почали тягнути на коридор і не свої меблі.

— Перепрошую, — сказала пані професорова. — Це не ваша канапа. І килим не ваш.

— Как нє наша? — зашепотіла мамаша. — Как нє наша? Ми уже мєсяц как спім на етам діванє.

— Занєсті на мєста! — знову гаркнув офіцер. — Чужова нє трожь. За мародьорство трібунал!

— Да ви знаєтє, кто мой син?

— Мнє насрать, кто ваш син! — гримнув офіцер. — Панятна?

Стара схопилася за серце. Канапа поїхала назад. Тепер за порядком стежили обоє — офіцер і дружина професора. До них також приєдналася бойова служниця, котра нарешті причепурилася і перевдягнулася. Вона стояла, взявши руки в боки, і готова була в будь-який момент кинутися на агресорів.

Богдан Курилас зачинився в своєму кабінеті, виклав реліквії на письмовий стіл і замислився. Ситуація не проста. Він повинен знайти щось, про що й уявлення не мав. Більше того, він повинен був ще й поставитися до цього завдання якомога поважніше, не піддаючи сумніву полковникових тверджень.

Поки відбувався в помешканні рейвах, не було й думки сісти за роботу. Курилас пішов на кухню і нагрів собі чаю. Чув, що знову дружина робить зауваження: квартиранти намагалися винести картини. Всі дрібні картини з тих кімнат, які з примусу перейшли новим пожильцям, професор забрав, залишилися лише об’ємні. То була мудра думка, бо невеликі картини наїзники могли поховати у свої громіздкі дерев’яні валізи.

В останні хвилини часу, який виділив офіцер на виселення, хата просто здригалася від тупотіння ніг, траскання дверима і дитячого плачу. Нарешті все стихло. Курилас вийшов, щоб подякувати офіцерові, й побачив, що той з його дружиною сидять за журнальним столиком і п’ють каву. Пані професорова вміла знаходити спільну мову з будь-ким, то швидко знайшла і з енкавеесником. Виявилося, він походив з Поділля, закінчив Інститут народної освіти і був дуже радий, що потрапив до Львова. Для нього це була справжня Європа. Такий собі ввічливий і милий інтелігент. «Цікаво, чи він з такою ж милою усмішкою садить людей у товарняки, які прямують до Казахстану?» — подумав Богдан. Нарешті попрощалися, офіцер пішов.

Служниця взялася замітати в звільнених покоях, час від часу вигукуючи прокльони на адресу визволителів. Раптом обурено скрикнула:

— А не насеру матері їхній? Людоньки! Та хто таке видів?

— Що таке? — запитала професорова і поквапилася до покою. За нею пішов і Курилас.

Їхні меблі були на місці, але... Добротну горіхову шафу квартиранти потяли ножем так, щоб можна було прочитати слово з трьох букв, шкіряну канапу розпороли, картини теж.

— От худоба! — обурилася дружина.

— Я зараз дожену їх! — зголосилася служниця.