Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

плач Кості, а зрозумівши, не розгубилася. «Нічого, нічого, будем живі — будем жить. Нічого, нічого», — повторювала вона свою безкінечну колисанку, легенько поляпуючи сухою долонею по ковдрі. А потім він заснув.

Після цього вечора щось переломилося на її користь. Тепер Надія Степанівна могла безбоязно купувати й готувати харч на свій розсуд, розмовляти в робочий час і навіть дозволяти собі деякі маленькі фортелі. Так, нещодавно, після чергового прибирання, в Костевій кімнаті на стіні загадково з’явився чемний Ісус із сумовитим поглядом.

Вона чекала на його реакцію — Костя хіба що повів бровою, але її це все одно не влаштувало.

— Ти, Костя, напрасно смієшся, — у Надії Степанівни підозріло роздулися ніздрі й потемнішали очі.

— У нас із вашим протеже давні складні стосунки, — сказав Костя, сідаючи на своє місце й негайно вступаючи в бій.

Усе це Надії Степанівні не сподобалося. Мокра ганчірка люто шурувала по підлозі, тремтіли меблі.

— У дванадцять років я був товстим мрійливим хлопчиком, — продовжив він, не відриваючись від гри. — І ось в якийсь момент я увірував. Точніше, подружився з Пашею Пласкуном, який був класним, а ще він був дуже ревним католиком. Я теж хотів бути класним — і прийшов до Бога (свого, не Пашиного). Господи, сказав я, візьми мене такого, яким я є, - товстого, ницого. Я не почув тоді відповіді, ні, але почав читати Біблію і ходити до маленької церкви, там, у кінці нашого масиву. В церкві приємно пахло. Усі хрестились, і я хрестився. Кілька років я так ходив. А потім помер мій батько, і на цьому наша дружба з Богом закінчилася.

— Знаєш що. Іди в баню, Костя, — похмуро сказала Надія Степанівна.

Але ввечері того ж дня Ісус так само таємничо зник із цієї квартири, як і з’явився в ній.

Ідея обідати разом (щоб був шанс принаймні щось із приготованого увіпхнути в нього) також скидалася на провальну. Якщо Костя їв, то робив це винятково перед монітором комп’ютера. Добре, нехай. Вона приносила свою тарілку з супом до його кімнати й сідала на дивані або мостилася біля підвіконня. Костя не протестував.

їли мовчки. За вікном гучно теліпалася годівничка, кілька днів тому зроблена з пакету від кефіру і вже виявлена вдячними пташками.

— Коли я була малою, — не витримувала і все ж починала одну зі своїх численних історій Надія Степанівна, — одного разу до нашої хати в тридцятиградусний мороз поналітали синички. Заплуталися в дождіку на ялинці. Цивінькають, ругаються по-своєму, по-синичому! Я їх давай виплутувать, а вони мені руки дзьобають. Боляче! Потім я їм зернят на шафі насипала, вони пригрілися. Але коли потепліло, мама їх вигнала. А мені прийшлося гімно по всій хаті відмивати, да… Костя, давай я тебе погуляю?

Костя хитав головою.

— Кость, я сильна, як ломова лошадь. Спершу винесу колясочку, потім тебе. Ну, що за проблема! І нема чого стіснятися.

Усе це звучало не дуже переконливо.

— Там така зима, прямо місяць март. Сухо, тепло. Можем коляску і не брати. Палочку візьмеш. З палочкою ти на інваліда не схожий зовсім, — пускала вона в хід останні аргументи.

Костя мовчав.

Ще Надія Степанівна співала. Не співати довго вона не могла, а вже забувшись, відпускала своє внутрішнє «я» в далеку рандомну подорож. Діапазон її репертуару був дещо суперечливим: пісні з фільму «Гардемарини, вперед» змінялися раптом тужливою «Ой, летіли дикі гуси», перемикалися на піонерське-задерикувате «здравствуй, милая картошка-тошка-тошка-тошка», плавно перетікали в надривну газманівську офіцерську лірику та знову незбагненно завертали на яку-небудь козацьку-похідну, одну з її улюблених.

Костя мовчав. Тільки енергічніше совав мишкою.

Минув місяць, і Надія Степанівна розійшлася вже не на жарт. Спершу вона притягла кілька вазонків із квітами на його підвіконня, потім — подарувала Кості на Новий рік папужку. Маленького, з блакитним черевцем і чорно-білою голівкою. Нарешті Костя не витримав, вибухнув, сказав їй усе, що про це думає. Надія Степанівна скромно промовчала. Папужка спершу помовчав теж, але раптом змінив тактику. «Льоша хороший. Льо- ша льотчик. Мій хло-опчик. Хочеш чаю? Привіт, привіт. Моя рідна пташечка. Льоша льотчик. Льоша хороший». Льоша справді був хороший. Він уважно подивився на Костю розумним оком і акуратно клюнув його за палець. Усім трьом уже було ясно, що Льоша залишається жити в цій квартирі.

Іншим разом Надія Степанівна зайшла до його кімнати із загадковим виглядом. Вона покрутилася трохи, навіщось посовала стільці, нарешті сіла на диван і якийсь час за компанію з Костею подивилася документальний фільм про найбільше у світі сміттєзвалище.

— Костя, я знаю.

— Надіє Степанівно, що ви знаєте?

Деякий час вона підбирала подумки слова, та все ж бовкнула те, що думала, одним махом.

— Тобі треба женщіну.

— Де ж я її візьму, цю вашу женщіну? — спитав на диво спокійно.

Це її підбадьорило.

— Костя, ти тільки не кричи… Якщо ти сидиш удома, то нікого не бачиш, і тебе ніхто не бачить. Це неправильно. Гуляти не хочеш ні так, ні сяк. Я думаю, можна було би позвати сюди проститутку.

Це був несподіваний хід, він оцінив.

— От ти зараз почнеш кричати, — поквапилася Надія Степанівна продовжити свою промову, — а ти не кричи. Я думала про це. Ти, Костя, молодий, а тебе ніхто не бачить. І це не така велика біда, що інвалід! Знаєш, скільки дівчат… добрих, одиноких. Але ж як я їх сюди приведу? Костя, ти послухай, я знаю, все це якось робиться. Інтер- нетом теж. І нема тут чого стіснятися. Ти, Костя, такий молодий… Та вимкни ти цю мусорку!

Він вимкнув.

— Ну давайте.

Надія Степанівна трохи сторопіла.

— Давай, Костя.

— Проститутки Киев, — вбив він швидкими пальцями в гуґл. — Надіє Степанівно, ідіть же ближче, з дивану не видно, мабуть.

Костя явно розвеселився. Вона надулася, але до комп’ютера підсіла.

— Та-ак, Сніжана. Вік — двадцять. Вага — 50 кеге. Груди — три. Третій розмір тобто. Хороші груди. Тек-с, що нам пропонують… Секс класичний, секс анальний… ммм… мінет в презервативі, золотий дощ видача, лесбі-шоу льог- коє, так, так… «Истинная леди с хорошими манерами и естественной красотой составит компанию щедрому джентельмену». Еее, позвольте, тисяча гривень за годину, шість за ніч. Так не піде. У щедрого джентльмена, звісно, є пенсія і мама в Італії, але ж треба й совість мати.

— Он дивись, є за триста гривень, — похмуро сказала Надія Степанівна.

— Надіє Степанівно! — дещо занадто театрально обурився він. — Але й жлобитися не будем! Ось Даша Real, дивіться, яка хороша. П’ятсот гривень. Вік — двадцять чотири, груди — другий. Виєзд —